Завершується проєкт «Медіатори громад» за підтримки агенції медійного росту «АБО», в якому я взяла участь з колегою Дар'єю Волобуєвою.
У цьому матеріалі хочу поділитися своїми враженнями, успіхами та невдачами, з якими зустрічалась у роботі. Та покажу приклади змін у Краснограді, які відбулись за цей час. Проєкт тривав 9 місяців і так, за цей час в маленькому місті можливо щось змінити.
Медіатор — журналіст, амбасадор, модератор
Простою мовою, медіатори — це комунікатори, амбасадори громад, і нашою основною задачею було налагодження комунікації між красноградцями та міською владою. Також ми як медіатори, у своїх матеріалах прагнули показати роль всіх містян в розвитку громади.
«Медіатори мали налагодити зв'язок між владою і громадою, між громадою і... громадою. Адже часто-густо мешканці одного міста, маючи спільні проблеми та потреби, сильно роз'єднані, відсторонені, ніби покинуті і майже завжди ображені на владу. Хоча вони ж її й обрали, і можуть впливати на її рішення. Про це варто нагадувати...», — Світлана Руденко, менторка-редактора проєкту «Медіатори громад».
Ми проводили громадські обговорення у форматі. круглого столу. Перший такій захід на тему «Як налагодити комунікацію між владою і громадою» відвідала мер Краснограда. Так, залучити місцеву владу не складно, і звернутися із запитом також можна.
Головне — звертатися, а не просто обурюватись, що нічого не можна виправити.
Робили статті з місцевими волонтерами, моє улюблене це стаття з Євгеном «Проблема безпритульних тварин. Зооволонтер Євгеній Литвиненко закликає людей бути відповідальнішими». Я дуже люблю тварин, і якщо ви умовно бачите як я впродовж 20 хвилин даю воду голубу з кришечки — це нормальна річ. А ще я поважаю та пишаюсь людьми, які витрачають весь свій час на допомогу тваринам.
Також це були державні організації, такі як водоканал «Вичищають сміттєві пастки, перевіряють, ремонтують. Один день з працівниками водоканалу Краснограда». Такий формат матеріалу, насправді не мій найулюбленіший, оскільки дуже часто важко домовитись з різними організаціями про повноцінний день разом або вони взагалі відмовляються, мовляв, «через керівництво». Але від цього він не стає менш цікавим. Такі статті показують професію зсередини: завдяки великій кількості фото, цитат робітників, репортажному стилю написання тексту можна занурити читача у події.
Насправді, теми та формати не з'являлись «зі стелі», ми досліджували проблеми міста через глибинні інтерв’ю (ГІ), які ніде не публікували.
ГІ — це аналіз, дослідження певної теми чи проблеми, і на відміну від звичайних інтерв’ю, цей вид матеріалу дозволяє бути максимально щирим та відвертим.
Важливі та глибокі теми та проблеми, що виринали під час ГІ не завжди ставали інтерв’ю чи статтею. Про серйозне можна говорити і в ігрових форматах: «Від вікна до плитки: впізнай місце у Краснограді за фрагментом на фото» чи «В яку будівлю можна потрапити через ці двері? Як добре ви знаєте Красноград?». Тести та ігри до того ж створюють ще більшу взаємодію з нами, як з редакцією.
А тепер від ігрового до серйозного формату (зверніть увагу, та сама тема, але вже ґрунтовно та проблемно) бесіди з національними експертами — це люди, які мають глибокі знання та досвід у певній галузі та можуть бути корисними у дослідженні певних проблематик. У рамках Краснограда та постійно бентежного питання занедбаних будівель я обрала для статті Івана Пономаренка, з яким зробила текст про відновлення історичних будівель «Як в Краснограді відновити історичні будівлі? Іван Пономаренко про порятунок архітектурної спадщини».
«Насправді, брати інтерв'ю у національних експертів дуже важко, адже це зазвичай зайняті люди у котрих мало вільного часу. Але все ж, Лізі вдавалось достукуватись до них та робити спільні матеріали.
На мою суб'єктивну думку, вони були дуже цікавими завдяки важливим темам, але інколи, не такими цікавими саме для читачів красноградщини. Тут вже постає питання «чому?». Можливо люди дійсно в цьому не зацікавлені, для мене це питання залишиться із зірочкою» — Дар'я Волобуєва, медіаторка проєкту «Медіатори громад».
Навчання як частина роботи
Крім опитувань, інтерв'ю та статей — всього, що ви могли бачити як наші читачі, ми постійно навчалися нового. Проходили вебінари, на яких отримували поради як краще працювати у регіональних медіа, як використовувати штучний інтелект у своїй роботі, як правильно досліджувати певні проблеми та бачити у цьому точки росту та дуже багато іншого.
А ще ми відвідували офлайн-тренінги. Там переймали досвід та настанови національних експертів, спікерів і це все задля того, щоб бути більш обізнаними та створювати ще кращі та корисніші роботи для вас.
Що сильно дратувало в роботі
Не скажу, що робота завжди була ідеальною чи легкою, (таких не існує насправді) Я декілька раз точно чула майже чи не прокльони у свій бік та на адресу своєї колеги сторону. Нам казали, що ми шахраї, і що журналісти завжди брешуть.
А ще я відчувала сексизм, до прикладу, під час опитувань відчувалось зверхнє ставлення через мій молодий вік та те, що я жінка. Ніби, якщо це дорослий чоловік, який представляється журналістом, виникає менше питань до його кваліфікації, ніж коли це 20-річна Єлизавета.
Напевно, така специфіка роботи, тому я не сприймала це близько до серця.
«Єлизавета іноді все ж сприймала це близько до серця, та специфіка професії полягає ще й в тому, що тебе щось засмучує, ти обурюєшся, кажеш собі, що це не твоє, більше цим не займатимешся… І наступного дня віддаєш редактору необхідний матеріал. Ще й маєш після всього натхнення, бо вдалося. Ще отримав (отримала) цікаві та корисні відповіді. А коли знаєш, що твоє медіа читає та коментує мер (а міська голова читає Красноград.info та коментує нас на Фейсбуці… Є шанс, що голос громади насправді почують», — Світлана Руденко, менторка-редактора проєкту «Медіатори громад».
«Насправді кожна людина зовсім різна. І якщо Ліза все ж сприймала це до серця, я шукала тих, хто не буде боятись відповісти на питання різного роду. Бо вони були різноманітними: і провокативними, і більш загальними. Я щиро рада, що люди під кінець проєкту стали говорити більше, вони стали відкритішими», — Дар'я Волобуєва, журналістка-медіаторка.
Найсумніше — чути відмови мешканців, які гарно та чітко висловлювали свою громадську думку, але боялись фотографуватися чи говорити на відео. Через ці нюанси, на жаль, я не могла поділитися важливими речами у матеріалах.
Мені хотілось, щоб красноградці були сміливішими та розуміли, що коли ви говорите про свої проблеми чи побажання, тоді є хоча б шанс, що вас почують. Це звісно не може обіцяти якісь швидкі зміни, але може показати, що громаді не все одно. Не бійтеся та будьте голосом міста!
З труднощів — інколи організованість у проведені певних зустрічей. До прикладу, я дуже хотіла провести один день з працівниками ДСНС Та Укрзалізниці Краснограда, але за цей час так і не вдалось цього зробити. Робота з державними структурами завжди була складнішою, ніж з бізнесом чи громадськими організаціями, а тепер ще й в умовах повномасштабної війни це стало набагато важче.
Як змінились красноградці під час проєкту
Цей проєкт подарував мені багато нових цікавих людей, про яких я навіть здогадуватись або знала, та не розуміла, наскільки цікава їх діяльність чи вони як люди.
Наприклад, Анна Оберемко, яку я знала, але завдяки матеріалу побачила її шалену любов до створення солодощів. Почитайте статтю «Тістечка, кава і любов до власної справи. Один день з власницею майстерні солодощів Анною Оберемко» — обережно, так можна підсісти на солодке!
Або познайомилась з діяльністю нової молодіжної організації, яка хоче принести більше «двіжу» у життя міста «Нова молодіжна організація у Краснограді. Хто такі Let`s Dvizh та які їх плани з покращення міста?»
Але не будемо обмежуватись лише Красноградом, за цей період я познайомилась з колегами ще з дев’яти різних редакцій The City із прифронтових регіонів, що беруть участь в проєкті. Такі зустрічі завжди мотивують, адже це нові люди з цікавим професійним досвідом.
Найважливіше — я помітила деякі зміни в активності мешканців стосовно різних публічних обговорень. Я вважаю, люди стали відкритішими до спілкування, як мінімум через те, що постійно бачили мене та Дар’ю: як ми бігали містом та просили відповісти на питання. Отже, закритість — звичка, якої можна позбутися.
Окрім особистих суб’єктивних спостережень маю цінний зворотній зв’язок про свою роботу. Наприклад, голова Молодіжної ради Єлизавета Попова написала: «Хочу висловити щиру подяку вам за чудову статтю про нашу Молодіжну раду. Ваша підтримка є надзвичайно важливою для нас, адже вона допомагає поширювати інформацію про нашу діяльність і залучати нових активних учасників до роботи ради.
Особливо дякуємо за запрошення на круглі столи, де ми мали змогу поділитися своїми ідеями та планами щодо розвитку молодіжних ініціатив. Це дійсно сприяє налагодженню діалогу між молоддю та представниками різних сфер суспільства!»
А також було приємно чути на вулиці від містян те, що завдяки нашим матеріалами люди дізнаються щось нове. Наприклад, одна пані згадала, що вперше про соціальне таксі дізналась з мого матеріалу (я сама про нього вперше дізналась, коли працювала над цією темою!) — отут можете більше почитати про соціальне таксі.
Несподівано було отримувати фідбек, що завдяки статті чи інтерв’ю сам головний герой зміг подивитись на себе збоку:
«Лізо, я насправді дуже гарно з вами співпрацювала, ви своїми питаннями змогли розкрити всі важливі теми навіть для мене особисто, і після нашої зустрічі мені ще більш важливо стало моє хобі, та те, як я працюю.
У деяких моментах, ви мене розкрили та допомогли мені, тому я вважаю вас дуже талановитою та бажаю лише успіхів, хочу аби в нашій країні було більше таких журналістів, бо комунікація — це наше все! І така праця дуже важлива для нашого суспільства.» — Катерина Коломієць, героїня статті «Не бізнес, а мистецтво. Власниця флористичної студії Катерина Коломієць про свою роботу».
І ще про медіаторство
Ви ж знаєте, що на сайті міської ради можна створити власну петицію?
Попереджаю, це непросто. Якщо зберетесь, дотримуйтесь ділового стилю мовлення, тоді вона пройде модерацію. Моя петиція пройшла модерацію з другої спроби. І я не випадково тут про це згадую, бо закликаю вас підписати її — потрібно зібрати підписи на додаткове соціальне таксі. Правда, зробити це складніше, ніж через інші сервіси, бо платформа вимагає, окрім верифікації особи, ще трохи помучитись з тим, як ставити підпис (треба клацнути саме на назву петиції, і тоді вас перекине на сторінку підписання), а точніше:
- Зайти за посиланням на петицію.
- Створити власний кабінет, підтвердження про створення прийде вам на пошту.
- Верифікуватись через онлайн-банкінг чи ДІЮ.
- Клікнути на петицію та підписати її.
- Поділитись нею з друзями та рідними!
Власне, у цьому полягає робота медіатора, щоб постійно закликати людей до змін у своїй громаді та бути активними, показувати, що нічого не треба боятись, задля того, аби робити своє місто комфортнішим, доступнішим та кращим.
