Вероніка Багачанська все дитинство й підліткові роки провела у селі Добренька, в дорослому віці мешкала у тоді ще Краснограді, а потім виїхала за кордон. Вона вчителька біології за освітою й авторка віршів за покликом душі.
Журналістка Берестин.info поговорила з Веронікою про її творчий шлях і життєві випробування, а також дізналася, як особистий досвід, любов до природи та боротьба з онкологічною хворобою формують її поезію та світосприйняття.
Поезія — спосіб поділитися своїм світосприйняттям
Ви народилися у Красноградському районі, нині Берестинському. Як ви згадуєте своє дитинство?
— Усе дитинство і канікули до 15–16 років я провела в селі Добренька тоді ще Красноградського району — у дідуся й бабусі. Ми жили на околиці, поряд з лісом. Дідусь працював у колгоспі конюхом і пасічником. Тож я часто бувала біля коней, допомагала доглядати за ними, каталася на бричці.
Любов до коней залишилася зі мною дотепер.
Любов поетеси до природиФото: Вероніка Багачанська
Що сформувало у вас любов до слова і поезії? Хтось надихнув, чи це було радше внутрішнє покликання?
— Любила бігати до діда Івана на пасіку — через поля, через ліси. Бігла довго, бо милувалася природою нашого краю, розмовляла з нею.
Саме там, у селі, серед квітів і лісових галявин, я почала чути вірші. Мені було 14 років, але я нікому про те не казала аж до 22. Перший мій вірш був про Землю. Мене надихнула краса рідного краю, краса самої Землі. Згодом я почала переплітати цю тему з життям. Дуже багато моїх творів саме про те, як важливо берегти місце, де ти живеш.
Пам’ятаю, як мій класний керівник, учитель біології Котенко В.В., після уроку в 6 класі ще окремо розповідала мені про колообіг води в природі. Ці знання вразили мене, я почала ще глибше вивчати Природу. З тієї любові ж я пішла вчитися на вчителя біології. Педагогічний університет імені Г. С. Сковороди я закінчила буквально з горем навпіл. Коли була на третьому курсі, втратила доньку. Вона прожила лише два дні. 24 години безводний період, екстраперитоніальний кесарів розтин.
Між першим і другим курсом, ще до шлюбу, я паралельно навчалася у Харківській Академії йоги — на денному стаціонарі. Після смерті доньки я не мала сил продовжувати навчання. Мого духу вистачило лише на те, щоб отримати диплом, і я навіть захистила дипломну роботу.
Саме тоді з’явився новий напрямок у моїй творчості — крім природи, у віршах з’явилися теми сили духу людини та її зв’язку з Богом. Бо вже у 20 років, за рік навчання в Академії йоги, я зрозуміла: мені потрібно вивчати не тільки біологію людини чи її психологію, а й причинно-наслідкові зв’язки власного життя. Цим питанням я займаюся й досі.
Багато пишу про це у своєму блозі в Telegram — і ця тема мені справді цікава! Тому можу твердо сказати: саме через слово й поезію я ділюся зі світом своїм світосприйняттям. Але маю бажання творити не лише у віршах, а й у прозі.
Вірш поетеси
Як ви відчуваєте зв’язок із рідним містом сьогодні, коли живете за кордоном?
— Зараз мені 51 рік, і з них 20 я прожила у теперішньому Берестині. Це моя любов, моє місто, частина мене, бо саме там було все перше. Я дуже сильно й боляче відчуваю цей зв’язок, бо там залишилися майже всі мої рідні, деякі друзі та багато знайомих.
Сім’я — понад усе
Ви виїхали з України ще задовго до повномасштабного вторгнення. Яким було це рішення тоді, і як воно сприймається тепер, у світлі подій?
— Тоді переїзд сприймався як вимушений крок: початок війни у 2014 році, нестабільність мого доходу. Я вже давно була розлучена, ми з сином жили удвох у Харкові, переїхали туди, коли він закінчив початкову школу. У Харкові близько двох років винаймали кімнату у квартирі. Син ріс, і постало питання вступу до ВНЗ. У 2016 році він вступив до Празької вищої школи економіки, і щоб допомогти йому стати на ноги, я кинула все й поїхала до Польщі на заробітки.
На той час я працювала вчителем біології в одному з найпрестижніших ліцеїв Харкова, вечорами займалася репетиторством, а ще мала знання з Академії йоги з технік класичного масажу — тому додатково підробляла у в’єтнамському центрі.
Зараз розумію: іншого вибору, щоб допомогти дитині, у мене не було.
Вероніка з синомФото: Вероніка Багачанська
Що було найважчим у початку життя в Чехії? А що — навпаки, дало сили й нові перспективи?
— Я поїхала не до Чехії, а спершу до Ополе, Польща — на кабельний завод. Туди, де були легальні документи, і туди, де я сама знайшла роботу. Лише за три з половиною роки переїхала до Праги.
Найважчим було незнання мови й менталітету країни, а ще — робота по 12 годин на заводі. Я ж учитель, ніколи раніше не працювала так, особливо вночі по 12 годин!
Важкими були й умови проживання: по десять людей у кімнаті. За пів року я змінила роботодавця й поїхала в інше місто Польщі — у Гданськ, де працювала в буфеті-столовій у порту контейнеровозів.
Силу давала думка, що син закінчить навчання, і я повернуся додому. Я мріяла жити в горах, навіть познайомилася з людьми, які мешкають у Верховині. Яка там краса!
Я вивчила польську мову, і це відкрило для мене великі перспективи. Винаймала житло, знайшла ще кращу роботу за ті 3,5 роки. Але Прага й Гданськ були дуже далеко, і бачити сина лише раз на рік я не хотіла. Мене вже нічого не тримало.
Я роздала речі, попрощалася зі знайомими й купила квиток до Праги. І там — усе по-новому! У Чехії зарплати в середньому вищі, але й витрати теж. Адаптація, пошуки всього з нуля… Та цього разу вже був досвід — і син поруч.
Вірші від 2022 року — про особистий біль та біль всієї України
Ви пережили важке випробування — боротьбу з раком. Що було найбільшим уроком цього етапу?
— Після двох років життя в Празі, з 2020 по 2022 рік, до мене увірвалося лихо: за три місяці я відчула, як росте пухлина в грудях. І так багато важливого відкрилося мені після видалення молочної залози та сімох лімфовузлів, 16 курсів хіміотерапії та 25 опромінень.
Найважливіші уроки цього етапу такі:
- треба думати насамперед про себе та своє здоров’я;
- ніколи не старатися бути доброю до тих, хто зробив тобі зло або колись використовував;
- не спілкуватися з тими, з ким не хочеш цього робити;
- відстежувати внутрішні переживання та прибирати їх;
- назавжди позбутися відчуття, що ти комусь винна;
- навчитися знаходити й зберігати свій простір усіма доступними способами;
- обережно відкривати душу та не давати себе використовувати;
- знаходити час і мотивацію для занять не лише психікою, а й тілом;
- приймати ситуацію, не панікувати, а вирішувати її;
- виражати свої емоції та не боятися цього;
- навчитися відмовляти людям;
- вміти розраховувати свої сили;
- завжди включати критичне мислення й менше літати в хмарах;
- вміти захищати себе словом, бо багато чехів мають нацистські настрої й не люблять чужих.
Як поетеса боролася з хворобоюФото: Вероніка Багачанська
Як діагноз та операція змінили ваше ставлення до життя, до себе, до творчості?
— Переносити такий діагноз і переживати його мені доведеться до кінця життя.
Звісно, усе перевернулося, і після реабілітації я почала робити кроки до того, щоб навчитися любити й берегти себе: зайва вага, таблетки для профілактики метастазів, гормональна терапія, п’ять років ін’єкцій у яєчники, штучний клімакс, частково нефункціональна рука, під якою забрали лімфатичні вузли — через це обмежені навантаження і набряки, перекіс спини через видалення молочної залози.
Онкологію не можна «перенести» — це не вірус. Якщо ти в ремісії, ти все одно мусиш залишатися на сторожі все життя.
Я дізналася діагноз у 2022 році — 25 серпня, тобто пів року після початку вторгнення росії на мою рідну землю. Тому вірші того періоду більш стримані, лаконічні, сумні й життєстверджувальні. Вони несуть біль не лише особистий, а й за Україну — велике лихо прийшло до нас в одну мить.
Щоб популяризувати творчість потрібно постійно вчитися
Ваші вірші — це терапія для вас чи радше подарунок читачам?
— Мої вірші — це терапія для мене, у першу чергу. Як би тяжко мені не було, як би я не знала, що буде далі, я відкриваю свою книгу і читаю — і мені легше. І я розумію, що так само моя творчість може допомогти мільйонам людей на планеті.
Як народжується ваша поезія: це момент натхнення чи дисципліна і щоденна праця?
— Мить народження поезії — це на 70 % натхнення. Я пробувала писати «по запиту», і теж виходить, але для моєї душі краще, коли відчуття спонтанні, щирі.
Як ви популяризуєте свою творчість та шукаєте однодумців? Які у вас плани на майбутнє стосовно літератури?
— Зараз я весь свій час присвячую поширенню своєї творчості та пошуку однодумців. Для цього я розробила свій стратегічний план:
робота у соцмережах — треба постійно вчитися, особливо в Instagram;
вчитися знімати й монтувати відео, правильно доносити людям суть творчості;
відвідувала курси маркетингу та просування (думала під'єднати допомогу, але знавці сказали, що краще навчатись самій, бо ніхто не відчує моїх віршів краще, ніж я сама).
У Празі у мене небагато читачів, але вони є. Також я знайшла спілки, де можна читати вірші, а ще організації, які збирають по Європі ком’юніті за інтересами — буду долучатися до них.
Тираж збірки поетеси різними мовамиФото: Вероніка Багачанська
Зараз у мене є час займатися поширенням творчості. Чехія не дає мені інвалідності, можливо, це навіть добре. Паралельно мушу мати сталий дохід, наприклад, онлайн-репетиторство з біології.
Мої плани на майбутнє дуже масштабні: знайти видавництво для друку та допомоги в розповсюдженні, більше їздити з читанням віршів — я сама собі бренд. Ще хочу почати писати есе, з яких сформую нову книгу фрагментів з мого бурхливого життя.
Зміни мусять починатись з кожної окремої людини
Ви спрямовуєте частину доходів від книжок на допомогу дітям у Куп’янську. Це так? І що для вас означає ця ініціатива?
— Коли я багато працювала, то замовляла друк збірок поезії (самвидав — коли автор самостійно, без видавництва, контролює створення та розповсюдження друкованих творів, прим.ред). Частку коштів з продажів я переказувала дітям. Зараз я працюю мало, тож процес загальмувався, але в планах відновити його та масштабувати.
На вашу думку: чи може література бути інструментом реальних змін?
— Література не тільки може, вона повинна бути інструментом змін! Але я вважаю, що зміни мусять починатись з кожної окремої людини, з її ставлення до самої себе, з її чесності перед собою. Спершу це, а потім — слово.
Які прості речі приносять вам радість щодня?
— Тут справді все просто:
- можливість зробити зарядку для лімфи й відчути, що голова та всі частини тіла на місці;
- бесіда з рідними;
- вітання «доброго дня» від друзів;
- птахи на деревах, квіти у парку під час прогулянки;
- гра на фортепіано на арабському залізничному вокзалі — воно стоїть там для всіх;
- прогулянка на природі, морозиво, яке я люблю, і усвідомлення того, що я дихаю і що я є.
Поетеса та АльпиФото: Вероніка Багачанська
Наостанок, яке послання ви хотіли б залишити своїм читачам — тут і зараз?
— Поки ти живий — то живи. Вихід є завжди, нема виходу тільки з могили!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та район!
