Повномасштабне вторгнення змінило Україну, але найбільше воно змінило тих, хто щодня стоїть між нами та небезпекою.
Журналістка Берестин.info поспілкувалася з військовим Миколою Борщик, позивний Борщ, і почула історію чоловіка, який пережив танкові удари, обстріли і снайперські «вітання».
Це розмова про страх, який перетворюється на безстрашність, про побратимів, які стають підтримкою в складні миті, і про життя, що складається з коротких відпусток і довгих ротацій.
Коли виходу немає: «Тоді просто читав “Отче наш”»
Захиснику 52 роки. Його мобілізували у 2022 році та спершу зарахували до 3005, тоді ж він потрапив у Кремену. Рік потому, у 2023, його перевели в 3017, бригада «Спартан». Якийсь час Микола служив у Роботине, але зараз його бригада знаходиться у Покровську. Чоловік отримав обмеження по здоров’ю і лише нещодавно приїхав з того боку у відпустку додому.
На фронті ситуації, з яких, здається, немає порятунку, трапляються частіше, ніж будь-хто може собі уявляти. Захисник говорить про це прямо:
— Траплялися ситуації, в яких я прощався з життям. На мене й фосфор летів, і танки їхали, били по мені. Пам’ятаю, як в ту мить автомат заклинило і я на нього образився. Тоді просто читав «Отче наш», і не один раз. Дотепер не розумію, як мені вдалося вижити. Мама перед своєю смертю рік тому сказала, що я народився у сорочці.
Прапор, який висить вдома у ЗахисникаФото: Микола Борщик
Зміни, які приносить війна
Багато військових повертаються додому й зіштовхуються нерозумінням. Проте самі військові стають більш проникливими одне до одного.
— Тих, хто був на фронті, на передовій, можна побачити неозброєним оком. Я легко розрізняю: правду про службу людина каже, чи ні, — ділиться Захисник.
— А що б ви сказали людям у тилу, яку б думку хотіли донести?
— Люди з тилу не розуміють військових. І я б сказав їм лише одне: «Люди, отямтеся, там, на війні, дуже страшно».
— Ви пережили різні підрозділи, ротації, зміни позицій. Що для вас змінилося всередині за цей шлях?
— У мене контузії, порвана перетинка. Люди, які знали мене раніше, казали, що в мене складний характер. Тепер, враховуючи військовий досвід, все значно погіршилося.
— А ви самі як це відчуваєте? Не про медицину, а про характер, ставлення до людей, до часу, до себе.
— Я дуже змінився. Якщо казати одним словом — став безстрашним. І без автомата не можу, він тепер як мій друг.
Фото: Микола Борщик
«Я засипав під вибухи»
— Коли вперше відчули безстрашність і зрозуміли: «раніше я боявся, а зараз — ні»?
— Я ніколи дуже не боявся. Навіть коли побачив перші міни та кулі. А коли танки били, а тікати було нікуди, я засипав під вибухи, і побратим будив мене, казав, що все закінчилося.
— Час від часу ви повертаєтеся додому. Як це відчувається?
— Ніколи навіть сходити до адміністрації міста за хоч якоюсь допомогою. Бо й відпусток майже немає. Затримуєшся місяцями на службі, потім опиняєшся вдома на пару тижнів. Але ж треба й час родині присвятити, а там не встигнув отямитися, як уже повертатися в частину треба.
Втім, на фронті важливі не тільки екіпірування чи позиції. Найчастіше тримає людська присутність поруч.
— Який момент дружби чи підтримки вам найбільше врізався в пам’ять? Може якийсь вчинок чи фраза?
— Бувають різні ситуації. Товариші допомагають і словом, і ділом, але найбільше запам’ятовується те, коли усвідомлюєш, що у вас є щось спільне. Мої побратими можуть підійти та заспокоїти, коли бачать, що накриває. Кілька влучних слів — і то легше стає.
Фото: Микола Борщик
Микола Борщик, як і багато наших Захисників, живе у двох реальностях: фронт, де кожен день може бути останнім, і дім, де він має лише кілька тижнів, щоб нагадати собі, що він чоловік, батько, людина. За три роки служби він бачив таке, що більшості з нас навіть уявити важко.
Україна тримається на людях, які щодня роблять роботу, від якої залежить наше виживання. І поки фронт живе у своїй безперервній напрузі, тил має не відвертатися. Бо підтримка армії — це не про гучні слова, а про нормальні умови служби, про відпустки, лікування, ротації, і про те, щоб кожен, хто повертається, знав: його тут не просто чекають, а готові подбати. Це мінімум, який країна винна тим, хто її захищає.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та район!
