На війні реальність не відповідає очікуванням, навіть коли ти поранений. На милицях, на плечах рюкзак з парою найнеобхідніших речей, думаєш, на тиждень забирають, поки спишуть. А потім з’ясовується: тебе залишають служити.
— А як же те, що я непридатний з переоглядом?
— Цілий взвод вас таких непридатних з переоглядом, йди знайомся.
Хтось з протезами, хтось на милицях. І всі ми — резервні воїни.
Дмитро Разумович — 26-річний військовий, кулеметник, який пережив тяжке поранення на фронті наприкінці 2022 року, пройшов складний шлях лікування, реабілітації, бюрократичної боротьби за списання зі служби та досі бореться з наслідками травм. Його історія — про витривалість, гідність і силу бути чесним, навіть коли система не на твоєму боці.
Журналістка Берестин.info поспілкувалася з Захисником та дізналася, яким був шлях його лікування, як змінився його світогляд після повернення з фронту та що важливо розуміти людям, які не воювали, але говорять про героїзм?
Травма, зцілення і невизначеність
Яким був ваш шлях лікування та реабілітації після поранення?
Я отримав важке осколкове поранення 30 грудня 2022 року. Постраждала права нога та рука. Після двох пунктів евакуації, де мені надавали першу допомогу, знеболювали, накладали шини, закривали відкриті рани, допомагали уникнути пневмотораксу, я потравив у Краматорськ.
Там у лікарні мені мали зробити першу операцію — я чекав її близько шести годин. Мене привезли о 18:00, а до операційної доставили тільки опівночі. Весь цей час я свідомо уникав дивитися на себе: ні на рани, ні на шини — не хотів зайвого стресу. Думав: ще встигну розглянути, коли знатиму, що життю вже нічого не загрожує. Але чекати було важко. Переслідувала думка, що буде прикро померти саме тут — у лікарні, так і не дочекавшись допомоги. Від самого поля бою й аж до шпиталю я намагався триматися при тямі й говорити з усіма навколо. Здавалося, що саме це тримало мене. «Не засинай, як на холоді, не засинай».
Пам’ятаю, як незручно було лежати з шиною, яка давала в сідницю. І що я пообіцяв хірургу привезти йому каністру ірландського віскі, лиш би з мене ту шину чимшвидше зняли. І пам’ятаю, як перед операцією увімкнули музику AC/DC, а потім наркоз.
Мені поставили апарат зовнішньої фіксації — АЗФ. Він потрібний для того, щоб зберегти кінцівки навіть у польових умовах. Умовно — чотири саморізи, трубка й ребро жорсткості, яке все це тримає разом. Саморізи вкручуються просто в кістку, через м’язи та шкіру, і фіксуються на трубці. Якщо перелом не надто складний, то вже за місяць з таким апаратом можна починати ходити або хоча б ставати на ногу. У моєму випадку АЗФ встановили на праві руку та ногу.
Зараз рука повністю не розгинається і не згинається до кінця. Щоб вона знову працювала, як і до травми, потрібно ставити ендопротез — штучний суглоб. Але це складна операція з ризиками: якщо протез не приживеться, доведеться ампутувати руку по лікоть. І все це — за власний кошт.
Згодом мене перевели з Краматорська до Дніпра, де я кілька днів лежав під крапельницями знеболювального. Потім — Черкаси, нова операція й блокуючий інтрамедулярний остеосинтез (БІОС): у стегно вставили стрижень і закріпили його штифтами, щоб кістка трималася. Місяць реабілітації — не можна було навіть ставати на ногу. А коли вже дозволили трохи навантажувати її, мене знову повернули до армії, у резерв.
Як так вийшло, що ви потрапили в резерв?
Людина, визнана тимчасово непридатною з переоглядом, не може служити в бойових частинах. Оскільки на той момент не було відповідного закону, щоб списати мене зі служби, мене перевели до резервного батальйону. Я думав, що це звичайна процедура: з бойової частини — в резервну, а звідти вже на списання. Але все вийшло цікавіше. Після переведення до резерву я ще два місяці залишався на службі: мене постійно перекидали — спершу в резервний батальйон, потім в інженерний, а згодом у резервну роту.
Я жартома казав, що чоловіки на фронті, напевно, думають: «Якщо ми не впораємося, резерв прийде і всіх переможе». Звісно, ми з резерву дуже «допомогли» б, на милицях чи з протезами. Насправді жарти підтримували наш бойовий дух, хоча він сильно просів, коли стало зрозуміло, що навіть після поранення не вийде списатися. Хоча я був визнаний тимчасово непридатним з переоглядом, механізм, який би звільнив мене від служби, тоді ще не існував, і я все одно повинен був виконувати свої обов'язки. Так тривало зо два місяці, а потім вийшов указ президента і тимчасово непридатних почали звільняти, я потрапив в їхнє число.
Як розгортались події після вашого списання зі служби, і з якими викликами ви зіткнулися?
Після списання я поїхав додому, і одразу постало питання оформлення інвалідності — треба було пройти МСЕК, отримати виплату та пенсію. Для цього тут, в Берестині, звернувся до травматолога, а він мене «утішив»: у відпустці. Місяць потрібно чекати, але вже за два тижні в мене почалися сильні болі в коліні — там, де стояли штифти. Боляче було і рухатися, і залишатися нерухомим. Тому я одразу зконтактував з лікарем Олександром Прошиним, а він сказав: найімовірніше, БІОС треба знімати. Згодом виявилося, що металоконструкція розхиталася.
Все ускладнювалося тим, що БІОС, як правило, знімають там, де й встановлювали. У моєму випадку — в Черкасах. Але їхати в ту лікарню не варіант. Вона переповнена, усі сили спрямовані на допомогу пораненим військовим. Операції — конвеєром. Шалений потік.
Я звернувся у військкомат, щоб мене скерували, і почув, що я вже цивільний. Хоч і на обліку, але статусу військового не маю. Тому, мовляв, у Черкасах мене навряд чи приймуть. Я пояснив, що поранення отримав на нулі в сірій зоні, що воно серйозне, і допомога потрібна. У відповідь почув пораду піти до сімейного лікаря та взяти направлення в Інститут Ситенка.
«Інститут патології хребта та суглобів ім. проф. М. І. Ситенка НАМН України»Фото: Національна академія медичних наук України
Лікування там вийшло безплатним. Заплатив лише за оренду інструментів — у закладі потрібних не було. Держава зобов’язала Інститут допомагати військовим, але грошей на це не виділила. Усе тримається на волонтерах. Мій лікар одразу мене попередив: після операції буде ще три місяці відновлення, без навантаження на ногу.
Водночас з тим залишалося відкритим питання інвалідності. Після Ситенка, я думав, що спочатку пройду МСЕК, а потім вже — ВЛК. Та виявилося, що все навпаки: щоб потрапити на МСЕК, треба пройти ВЛК. Термін попереднього ВЛК уже вичерпався, і без нового МСЕК мене не приймала.
Наш РТЦК направив мене до Харківського госпіталю. Там сказали: ви на обліку у військкоматі, але не військовослужбовець, тож проходити ВЛК треба за місцем проживання. Я поїхав у наш ТЦК, а мене знову направили в Харків, оскільки в нас не можна було проходити цю комісію. Коло замкнулося. Взяв академвідпустку, щоб розібратися з цим.
Поки я думав, що робити, нарешті можливість проходили ВЛК в нашому районі з’явилася. Здавалося: пройду ВЛК, тоді МСЕК — і нарешті зможу все залишити позаду. Але ВЛК мене знову визнала тимчасово непридатним, ще на пів року, а голова комісії ВЛК обурився. Як це так — бути непридатним цілий рік?
На цей час вже змінили й правила проходження ВЛК: залишилось два варіанти — або придатний, або ні. Також скоротили перелік захворювань, які давали підставу для непридатності. У результаті мене визнали обмежено придатним, я отримав відповідний документ і зміг подати на МСЕК. Але з цим ще не розібрався остаточно і якоїсь певності в майбутньому досі немає.
Повернення до мирного життя
Як ви почувалися після повернення до мирного життя? Що було найскладнішим?
Зараз я не почуваюся вже тим здоровим, яким був колись. Тепер я наче таким був завжди і я спокійно до цього ставлюся. Коли ж лише повернувся — я почувався щасливим, бо найбільше за все мені хотілося завершити службу, списатися. А найскладніше — це те, чим я займаюся дотепер. Я намагаюся встановити інвалідність, отримати виплати, пенсії та все з цим пов'язане.
Як вас зустріли ваші близькі? Чи була у вас підтримка в адаптації?
З теплом, з радістю. Ми проводили багато часу разом з сім’єю. І до мене додому приходили не лише рідні та друзі, навіть просто односельці. Приємно було зануритися у звичайне мирне життя. Шашлик там посмажити, пікнік влаштувати, просто відпочити, поспілкуватися. Як такого часу адаптуватися не було. З місця в кар’єр. Я просто робив все, за чим скучив під час служби та перебування в лікарнях.
Чи була якась підтримка від держави після поранення?
Оскільки я сам з Дружби, то я відношуся саме до Наталинського ОТГ. Вони передбачили виплати військовослужбовцям в опалювальний сезон по 10 тисяч гривень. Після тяжкого поранення — 21 тисячу. Також надавалося безплатне лікування. Поки служив, зарплата становила 20 тисяч. Це не ті гроші, про які всі думають, що військові заробляють. Але й на наш район — непогані, та в мене не було ніякого фінансового інтересу. Після поранення єдине, чого я хотів — списання.
Селище Дружба Фото: Анжеліка Манучарян
Бойовий досвід як зміна світогляду
Які фізичні чи психологічні наслідки залишились після служби? Як змінилось ваше сприйняття світу?
Надмірний патріотизм вивітрився. Тепер я критичніше ставлюся до самопожертви. Найбільше обурює не навіть те, що відбувається на фронті, а те, як люди тут, у мирному житті, ставляться одне до одного. Сварки, звинувачення, пошук зрадників — замість єдності, яку ми мали на початку повномасштабного вторгнення.
З психологічного боку були моменти, коли мені важко вдавалося стримати агресію. Вона не виникає на порожньому місці — зазвичай її спричиняють зовнішні подразники. Цікаво, що до війни були періоди, коли я почувався навіть гірше, ніж після неї. Можливо, я з тих, хто воювати прийшов уже з ПТСР — і з ним же пішов. Тому кардинально нічого не змінилося, хоча важко сказати напевно, чи це справді ПТСР, чи просто вік і досвід. Я не звертався до фахівців, тому не маю точного пояснення.
Поки що почуваюся десь збоку від усього. У кожного є якась своя роль, своя ніша. Вони знають, що мають робити. А я — ні. Я лише шукаю шлях до того, чого насправді хочу.
Що дало вам сили рухатись далі після важких моментів?
Як таких важких моментів виділити не можу. Оскільки строкову службу я проходив у дисциплінарному батальйоні, а саме в роті охорони, мене там навчили не тільки дисципліни, а й що таке хороший колектив. Зрозумів, що він має силу та вплив, якщо ви всі одне за одного. Ми разом могли навіть впливати на керівництво, відмовляючись виконувати деякі накази, що суперечили здоровому глузду або здавалися нам злочинними. І до нас здебільшого прислухалися, бо це була відмова не однієї людини, а цілого взводу. Всіх не покарають.
Воно завжди легше, коли ти не один. Не кожен полізе під кулі заради іншої людини, ризикуючи власним життям. А ми навіть не думали: витягали одне одного, прикривали. Робили все можливе, щоб вижити. Хочеться відзначити командира свого, Лисенко Андрія Віталійовича. Це справжній лідер. Він не сидів десь там в бліндажі, він вів за собою. Майже всіх поранених витягували під його суворим контролем.
Державний прапор
Що важливо зрозуміти людям, які не воювали, коли вони говорять про героїзм?
Героїзм — це коли тобі 18, і ти підписуєш контракт зі Збройними силами, бо починається антитерористична операція, і твого батька мобілізують. Ти йдеш за ним. У тебе — вроджена вада серця, але ти все одно намагаєшся будь-що потрапити на службу. Просиш брата пройти комісію замість тебе. І потрапляєш.
Героїзм — це коли ти сумлінно служиш чотири роки, береш участь у бойових діях, виснажуєшся і заробляєш ПТСР. Ідеш у цивільне життя з надією на спокій. Зустрічаєш дівчину, закохуєшся, плануєш одружитися. Життя ніби починає налагоджуватися. І тут — повномасштабне вторгнення. Ти знову йдеш добровольцем. Цього разу — в ТРО. Знову війна. Знову фронт.
30 грудня 2022 року. Ранок. Наступ. Від ворожого снаряда ти гинеш. Твоє тіло деякий час навіть не можуть забрати з поля бою.
Твій батько ще сім місяців не може побачити твою могилу, бо й сам досі на передовій. І лише коли його поранять, він повернеться. Без документів, без виплат, без жодної допомоги від держави — з пораненням і з втраченим сином-героєм.
Твоя наречена так і залишиться нареченою. Твоєю дружиною вона вже ніколи не стане.
Героїзм — це не про гучні слова. Це про страждання, біль і втрату. Саме це повинні знати люди, коли говорять про героїзм.
Ця історія — не моя, але мого товариша. Нас було поранено одночасно, ось тільки він помер, а мене встигли врятувати.
Раніше я думав, що герой — це одна особлива людина, яка зробила щось вражаюче. Але мій досвід змінив це уявлення. Всі ми — герої. Бо героїзм — це не лише подвиги, а те, що ми всі проходимо через біль, втрати, страх. Хтось герой в окопі. Хтось — у госпіталі. Хтось — волонтерить. Медики, військові, цивільні, ті, хто підтримує і допомагає.
Героїзм — це залишатися людиною. Попри все.
Фото: molbuk.ua
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та район!
