Часто в медіа ми говоримо про дітей, молодь, військових, але набагато рідше — про людей літнього віку. Хоча саме вони — частина тієї основи, на якій сьогодні тримається наше суспільство. Їхні руки будували заводи, учили дітей, лікували, перевозили людей з міста в місто. І зараз ці люди живуть серед нас. Вони скромні, непомітні, звикли тримати свої турботи в собі.
Журналістка Берестин.info поговорила з подружжям Любов’ю та Володимиром Борисенко, які охоче погодилися поділитися своїм досвідом і поглядом сучасне на життя.
Понад сорок років роботи — і мінімальна пенсія
Любов і Володимир усе життя працювали, будували своє господарство, виховували дітей. А зараз тримаються за звичні речі: город, господарство, хатні турботи.
Любов 74 роки. Вона згадує свою роботу з повагою:
— Спочатку працювала в сільгосптехніці 5 років. А потім перейшла на маслозавод. Там залишилася на 30 років. Робота була важка, спершу в цеху, потім у лабораторії. Я старалася, вкладала всі сили. Тоді заготівлі молока по району та області були великі. Ми виготовляли багато молочної продукції: робили масло, кефір, вершки, кисломолочний сир. А тоді прийшов занепад, і завод закрився… Маю 40 років стажу. А пенсія — 4 500 гривень. За такі роки — це хіба справедливо?
Огороджена територія колишнього маслозаводу.Фото: Берестин.info
Її чоловік Володимир майже все життя провів за кермом:
— Я шофером працював 40 років. 30 із них — водієм автобуса в нашому АТП. Загалом із ще однією роботою у мене виходить 42 роки стажу. Ветеран праці. Пенсія зараз — 5 500 гривень.
Щоденні витрати: город, базар, ліки
Пенсійних грошей, кажуть обоє, на життя не вистачає.
— Зовсім не вистачає, — зітхає Любов.
— Діти допомагають, але все одно город виручає, — додає Володимир. — Вирощуємо все необхідне: овочі, фрукти. Продаємо, щоб хоч якось покривати витрати.
Найбільше б’є по кишені — здоров’я.
— Ліки… це зараз найдорожче. Кожен раз, як лікар щось призначає, доводиться шукати аналоги, бо купити призначене не виходить. Як одна знайома казала: «Пенсія 3 тисячі, а на ліки витрачаєш 5». І це правда. А що робити, коли здоров’я немає? — зазначає Любов.
Попри всі труднощі, жінка не нарікає на лікарів.
— Чую, що всі сварять наших лікарів. А мене мій сімейний влаштовує. У мене Бідненко. Я приходжу по допомогу — я її отримую. Потрібні аналізи чи рецепт — усе виписують, слухають, радять ті ж аналоги ліків.
Відпочинок — це базар і город
Коли запитуєш подружжя про відпочинок, обоє тільки знизують плечима.
— Немає коли відпочивати. Город забирає весь час, — каже Володимир. — Прогулянки — це поїздки на базар. Щось продати, щось купити. І на город. А він не під вікном, до нього 3 кілометри їхати. Землі 10 соток. Повертаєшся після роботи там — сил ні на що більше не залишається. Ще й курей тримаємо. Важкувато, але інакше жити не виходить. Здоров’я бажає кращого. За життя у мене було 14 операцій. 32 дні в комі лежав.
Але вони не самі. Діти поруч.
— Живемо з сином Сашком. Часом приїжджає інший син, Сергій, онуки теж приїздять. Ми спілкуємось, для нас це важливо, — зазначає Любов.
Мрії скромні: заїзд до двору
— Мріємо зробити заїзд до двору, щоб автомобілем можна було під’їхати до хати. Легше було б завозити продукти, урожай. А то зараз усе носимо на собі. Але є певні проблеми з цим, не хочеться про них говорити, — зізнається подружжя.
Погляд на життя і майбутнє
На запитання, чи змінилося ставлення до пенсіонерів за останні роки, подружжя лише знизує плечима.
— Як було, так і залишилося.
А що б вони порадили молоді?
— Що я пораджу… Колись мені казали: «Працюй, Люба, заробляй на життя». Я й працювала, і навіть заробила якусь пенсію, але в сучасних реаліях... Така порада навряд спрацює. Всіх грошей не заробиш, а закони змінюються. Часто ми зіштовхуємося з тим, що скасовують якісь соціальні виплати, зсовують пенсійний вік. Чи можна до нього дожити взагалі? Люди може й хотіли б працювати, але що з того, якщо пенсій не буде?
Важливо пам’ятати
Що може допомогти пенсіонерам уже зараз? Насамперед — проста людська увага. Привезти ліки чи продукти, підвезти до лікарні, допомогти поратися на городі чи в хаті. Їм не потрібно багато — вони звикли дбати про себе самі. Але знати, що поруч є небайдужі, особливо, коли мова про близьких людей похилого віку, — важливо.
Роль громади тут очевидна: підтримувати, не забувати, не зневажати старших людей. Бо за їхніми зморшками — історії нашого міста. Їхній досвід — це теж наш спільний фундамент.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та район!
