Аліна — молода мама, дружина, волонтерка і жінка, яка зуміла втримати свою родину в миті, коли земля йшла з-під ніг. Разом із чоловіком Олегом і маленьким синочком Артемом вони нині мешкають у Берестині — тимчасово, у будинку родичів, бо власного житла в цих обставинах не мають.

Раніше їхнє життя було зовсім іншим. Родом Аліна з села Просяне, Нововодолазький район, а Олег — із Мартинівки. Познайомились вони в Харкові. Аліна працювала барбером, мала клієнтів, майстерність і ритм великого міста. Кохання, стосунки, спільне житло. Вони будували разом повсякдення. Але війна, як для багатьох, усе перевернула. У 2023 році Олега було поранено. Шпиталі, реабілітації, переїзди.

Попри всі виклики долі, Аліна не замкнулася у власному горі. Наразі вона в декреті, активно волонтерить у фонді «Рух відбудови України»: збирає допомогу для військових, координує передачу гігієнічних наборів, долучається до ініціатив, які підтримують тих, хто на фронті й після нього. Разом з чоловіком допомагають пораненому військовому Сергію, який залишився паралізованим.

Журналістка Берестин.info поговорила з Аліною та дізналася, як вона пережила новину про поранення чоловіка? Як це стояти перед реанімацією на шостому місяці вагітності й намагатися не заплакати, щоб тебе пустили до палати? І що тримає сім’ю дотепер, коли позаду — шпиталі, переїзди, новонароджений син і зовсім інше життя?

Фото: інстаграм ponomarenkoalinaa

Я хочу побачити сина

Як ви дізналися про поранення чоловіка? Що було найстрашнішим у перші дні після цієї звістки?

— Дізналась від брата Олега, Руслана. Чоловік тоді не виходив на зв’язок чотири дні, хоча навіть з «нуля» постійно писав, навіть якщо просто смайлик. Від тої тиші я розхвилювалась. Телефонувала Руслану, він спочатку спокійно говорив, а потім і сам почав нервувати. Цього вистачило, щоб я зрозуміла: щось не так. На вечір п’ятого дня Руслан зателефонував і повідомив, що Олег у лікарні у Дніпрі, і вже на ранок ми поїхали до шпиталю.

Найстрашніше було зайти в реанімацію до чоловіка. Я була на шостому місяці вагітності та мене не хотіли впускати до палати. Перед самою палатою медсестра сказала, що якщо я буду панікувати — мене виведуть. Я дуже хотіла побачити чоловіка, тож намагалась тримати себе в руках. Коли ж зайшла всередину, побачила дуже багато поранених з обмотаними кінцівками та обличчями, з заліпленими головами та привʼязаними руками, щоб не зривали трубки. Мій чоловік, можна сказати, був найживіший з них, бо майже всі інші присутні знаходилися без тями або на апаратах ШВЛ. Сказати, що я була шокована — не сказати нічого.

Який момент після цього ви згадуєте, як початок нової сторінки у вашому житті?

— Мабуть, наше повернення з Нідерландів, де Олег проходив реабілітацію. І коли ми переїхали жити в нове місце, а нас почали впізнавати на вулиці.

Що дало вам найбільше сили тоді та підтримує дотепер?

— Найбільше сил дає син. Я весь час турбувалася, щоб не втратити дитину, а Олег, ще бувши в реанімації, постійно запитував за нього, торкався живота та приговорював: «Я хочу побачити сина». Він — стимул для нас обох.

Аліна з сином Артмемом.Аліна з сином Артмемом.Фото: інстаграм ponomarenkoalinaa

Стан доріг створює проблеми у пересуванні містом

Які перепони щодня ви долаєте у своєму місті — у пересуванні, відвідуванні закладів, побуті?

— Головна перепона — це дороги, відсутність нормальних бордюрів, ями. Великі магазини та супермаркети більш-менш пристосовані у нас, такі як АТБ, Аврора, Розетка, деякі аптеки. Вони обладнані пандусами, тактильною плиткою та широкими проходами, що ми навіть можемо втрьох ходити за покупками, але так не всюди й пересування містом буває проблемою для нас.

Як ви адаптували свій дім і середовище навколо, щоб чоловік міг почуватись більш вільно та безпечно?

— Оскільки ми часто переїжджаємо та проживаємо не у своєму будинку — ми сильно адаптувати житло не можемо. Єдине, що взяли за правило — ставити все на свої місця: протези, речі, на кухні олії та спеції, що дозволяє Олегу іноді навіть готувати самостійно та повністю обходитись без моєї допомоги.

Чи звертались ви до місцевої влади або громадських ініціатив із питаннями безбар’єрності та допомоги загалом? Якщо так, який був результат?

— Взагалі, що місцеві органи в Берестині, що староста Олега нам допомагали та допомагають. Ветеранський відділ з чоловіком на звʼязку. Обговорювали оформлення інвалідності.

Стосовно розв'язання квартирного питання (виплата на покращення житлових умов) зверталися до Наталинського ОТГ, але в цьому отримали відмову.

Також подавали запит щодо питання з комунальними платежами, щоб нам оформили пільги. Спершу звернулися до міської ради, потім у пенсійний фонд. Оформили, тепер чекаємо.

Загалом, запити, з якими ми звертались, по можливості, було вирішено.

Батьківство — новий сенс

Якими стали ваші стосунки після всього, що ви пережили?

— Ми заново навчалися жити. До поранення: як і всі сімʼї військових — від відпустки до відпустки, а тепер — разом цілодобово. Бувають різні ситуації, але ми одне для одного підтримка.

Які маленькі, але важливі ритуали підтримують вашу єдність?

— Спільний відпочинок, поїздки кудись, прогулянки.

Як народження малюка змінило ваше з чоловіком сприйняття життя?

— Я прожила з чоловіком у палаті до кінця восьмого місяця вагітності, а потім поїхала народжувати з Києва до Харкова. Артем став нашим стимулом, який штовхав боротись за краще для нашої родини та жити далі.

Фото: інстаграм ponomarenkoalinaa

Які цінності ви хочете передати сину через власний досвід?

— Я б хотіла, щоб моя дитина не зважала на думку інших (в адекватному розумінні), бо дуже багатьох бісить, що ми живемо далі. Я б хотіла, щоб Артем знав, що все можливо зробити, та навіть опинившись в найскладніших ситуаціях, завдяки підтримці можна повернутись до хоча б приблизно звичайного життя.

Як батько взаємодіє з дитиною зараз? Чи маєте щоденні ритуали, які допомагають будувати зв’язок?

— Ми разом виходимо на прогулянки. Вони граються, дивляться мультики. Також Олег на ніч розповідає Артему казки.

У вас може бути все зовсім не так

Що спонукало вас почати ділитися особистим у соцмережах? Як довго ви зважувались на це рішення?

— Нам потрібна була допомога з лікуванням та я почала виставляти дописи про допомогу та пости зі збором для Олега. Потім Олег запропонував вести тік-ток. Я недовго думала, щось та й знімали, я іноді озвучувала. Зараз вже є аудиторія, яка нас знає та підтримує, хай то просто якісь дописи, збори або ось нещодавно почали приходити рекламні пропозиції, які також для нас як додаткова робота. За весь час ведення соцмереж ми спілкувались з дуже великою кількістю людей, обмінювались інформацією, бо у всіх різні ситуації, а розв'язання чергової проблеми може прийти неочікувано з досвіду іншої людини.

Які слова підтримки найбільше надихають вас, і які б ви хотіли сказати іншим, хто опинився у схожій ситуації?

— Будь-яка підтримка для нас — це стимул! Просто вподобайка, коментар або коли підходять поговорити, головне, щоб це було від чистого серця.

Тим, хто так, як і ми, починає жити заново: не зважайте на інших, не дивіться на результат інших. У вас може бути все зовсім не так! Та багато працюйте: недостатньо пройти реабілітацію, потрібно кожного дня виходити й реабілітуватись самостійно, бо інакше не буде результатів.

Про що ви мрієте тепер — не як символи стійкості, а як звичайна сім’я?

— Напевно, головна мрія: купити будинок та жити звичайним життям, не переїжджати більше нікуди. Щоб наше життя та життя сімей, які опинились в подібній ситуації, стало максимально комфортним.

Фото: інстаграм ponomarenkoalinaa

Зараз родина Пономаренків живе не у своєму домі, постійно пристосовується до нових обставин, долає бар’єри, які не завжди видно неозброєним оком. Але водночас — вони дуже живі, з вірою в краще. З простими, як і в більшості з нас, мріями: просто мати дах над головою, трохи спокою і можливість будувати комфортне майбутнє.

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram!

Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та район!

Читайте також: Місто для всіх