Пам’ять про загиблих — це не просто шана, а й усвідомлення ціни свободи, яку виборюють наші герої. Перейменування вулиць — це один зі способів вшанувати подвиг захисників. Втім, цей процес має як свої переваги, так і певні недоліки.
Журналісти Берестин.info дослідили тему з різних сторін: поспілкувалися з жінками загиблих захисників та головою топонімічної комісії при виконавчому комітеті Берестинської міської ради Катериною Єніною. Як працює перейменування? На честь кого можуть бути названі вулиці, чи варто взагалі увічнювати пам’ять шляхом перейменувань та як до цього ставляться ті, хто втратив найдорожчих для себе людей?
Як працює перейменування
Нещодавно Катерина Єніна взяла участь у форумі, організованому Українським інститутом національної пам’яті, присвяченому темі меморіалізації пам’яті. І пані Катерина запевняє: для того, щоб стали відомими імена всіх офіційно визнаних героїв, повинен пройти певний час.
«Але для нас, мешканців Берестина та населених пунктів громади, кожен, хто пішов на війну, живий він чи мертвий, вже герой. Я весь час наголошую на тому, що ми не зможемо меморіалізувати героїв, яких немає. Бо скільки таких серед полонених чи зниклих безвісти? Мине не один рік, багато років насправді, перш ніж ці імена відкриються нам», — говорить вона.
Першими, на честь кого перейменували топонімічні об’єкти в нашому місті, стали наші земляки, які посмертно отримали ордена «За мужність» III ступеня — Дмитро Лінський та Олександр Ткаченко.
«За правилами ми повинні називати вулиці чи інші об’єкти тільки на честь тих, хто має особливі заслуги перед державою. Олександр та Дмитро були першими й тому ми прийняли рішення про те, що потрібно на честь них назвати об'єкти топонімії. Тоді ми ще не розуміли, що нас чекало попереду. А попереду десятки загиблих, найдорожчих людей для своїх родин».
Орден Дмитра Лінського «За мужність» III ступеняФото: Берестинська районна військова адміністрація
З Щучки на Захисників України
Ушанування пам’яті героїв у Берестині розпочалося ще у 2017 році, коли вулиця Щучки була перейменована на вулицю Захисників України. Це рішення ухвалила міська рада сьомого скликання після тривалих дискусій, зокрема за участі міського депутата Юрія Бакала.
На той момент Юрій Бакал вже мав досвід участі в АТО та наполягав на тому, щоб нова назва містила саме «Захисників України», а не «Захисників Вітчизни». Його аргументи почули, і рада підтримала пропозицію.
Згодом у місті з’явилися й інші символічні назви: вулиця Добровольців, провулок Волонтерський. У селі Кирилівка центральну вулицю перейменували на честь Олександра Безбожного, кавалера ордена «За мужність» III ступеня.
Перед перейменуванням провулка Декуна на провулок Олександра Ткаченка та вулиці Лермонтова на вулицю Дмитра Лінського відбувалися громадські консультації, і мешканці підтримали ці зміни.
З перейменуванням скверу Дениса Шевченка виникла певна колізія. Відповідно до закону про географічні назви, у місті не можуть існувати дві вулиці з однаковою назвою. Оскільки вулиця Шевченка, названа ще у XX столітті на честь Тараса Шевченка, вже існує, то перейменувати її не було можливості. Через це топонімічна комісія вирішила присвоїти ім’я Дениса Шевченка скверу. Спочатку розглядалася ідея назвати лише центральну алею, щоб зберегти початкову назву скверу, проте від цього варіанту відмовилися.
Колишній сквер «Молодіжний»
Наразі триває робота над перейменуванням ще однієї вулиці в селі Хрестище. Перша спроба виявилася невдалою, оскільки мешканці не дійшли згоди: на цій вулиці проживали двоє загиблих героїв, що ускладнило вибір назви.
Ми маємо зробити все можливе, щоб їх пам’ятали
Наталія Марченкова, дружина загиблого героя Станіслава Марченкова, подавала запит на перейменування вулиці або провулка міста, але отримала відмову, сенс якої полягав у тому, що на всіх героїв вулиць не вистачить.
«Я хотіла перейменування, бо це ніби ще один спосіб сказати: "Люблю тебе. Ми пам'ятаємо. Ти в наших серцях. Ти продовжуєш бути." Хочеться залишити якомога більше спогадів, розповісти про дорогу людину. Розумію, що перейменування вулиць призводить до зміни документів, табличок, але було ж перейменування міста і зміна назв раніше проводилася також», — ділиться пані Наталія.
Загалом жінка висловлює нейтральне ставлення до перейменувань, якщо вони відбуваються на честь людей, які зробили щось вагоме для міста чи країни.
«Зараз рідні, побратими та посестри, друзі, колеги є голосами й пам'яттю про тих, хто вже загинув. І якщо є можливість розповісти про людину, то я за те, щоб використовувати всі можливі, в розумних межах, варіанти».
Зал в музеї «Янголи, завдяки яким ми живемо».
Або всім, або нікому
Олена Піліпака, мешканка села Наталине, втратила чоловіка Андрія та рідного племінника її чоловіка — Дениса Дундіна. На честь Дениса в Піщанці перейменували вулицю Бєльовську. Пропозицію про перейменування висунув депутат міської ради — Костянтин Фролов. Мешканці вулиці підтримали пропозицію і перейменування затвердили.
Втім зараз сама Олена висловлюється проти перейменувань, хоча раніше вона зверталася до адміністрації в Наталине за питанням перейменування вулиці на честь її чоловіка й також отримала відмову.
«Скільки в нас загиблих? У нас стільки вулиць немає. Але якщо вже на честь когось вулиці називають, то чому на честь інших вона не може бути названа? Відчуваються подвійні стандарти, і мені це не подобається. Чому у нас називають сквери, вулиці, встановлюють портрети, білборди з одними захисниками, а другі? Не воювали? Не гинули? Нехай багато хто загинув пізніше, про них стало відомо також пізніше, але чому шанують вибірково?»
Олена Піліпака наголошує, що її основна позиція ґрунтується на принципі рівності: або вшановувати всіх, або нікого. Вона вважає, що необхідно знайти спосіб, аби віддати належну пам’ять усім загиблим, а не виокремлювати когось. Проте, за її словами, такі думки майже ніхто не бере до уваги.
«Скільки не бийся за рівність, скільки не намагайся достукатися до нашої влади, вони все одно роблять по-своєму», — говорить Олена. Вона зазначає, що навіть не всі загиблі воїни отримують звання почесних громадян. За її словами, вона тричі зверталася до адміністрації в Наталине з питанням, чому загиблих не можуть хоча б посмертно визнати почесними громадянами села. Її синові було особливо важливо, щоб батька відзначили, але жодного визнання так і не відбулося.
«Та й насправді кому потрібна вулиця імені Піліпаки?» — додає вона, підкреслюючи, що людям, які не знали її чоловіка особисто, байдуже. Вона сумнівається, що перейменування справді здатне зберегти пам’ять, адже багато хто навіть не замислюється над тим, чиє ім’я носить та чи інша вулиця.
Олена Гета, дружина загиблого воїна Андрія Гети, також поділилася думками:
«Він мешкав у Кобзівці. Я не згодна тим, щоб на честь нього називали вулицю. Принаймні тому, що на його вулиці є ще три загиблих герої. Тож як ви це собі уявляєте? Загалом я підтримую позицію “або всім, або нікому”».
Пам’ять має бути живою
Зі слів Катерини Єніної, Український інститут національної пам'яті наголошує на тому, що варто відходити від перейменування вулиць, відходити від перетворення населених пунктів на суцільні меморіали. Безсумнівно — наші герої заслуговують на вічну шану. Їх потрібно пам’ятати, та способи берегти цю пам’ять мають бути інакшими.
Один із них — говорити про наших захисників. Розповідати їхні історії, видавати збірки з ними. Впроваджувати у навчальні програми, проводити культурні заходи, створювати музейні експозиції, які популяризуватимуть ці імена та нашу історію.
Зараз інколи виникають стихійні меморіали — коли молодь збирається та встановлює прапорці, виготовляє фігурки птахів чи янголят у кількості, що відповідає числу загиблих у громаді. Втім, меморіалізація — це не лише цифра, це ще й конкретика. Коли кожен герой — не просто ім’я в списку, а людина, про яку можна дізнатися. Зараз, звісно, дуже боляче планувати та міркувати над тим, як зберігати пам’ять, бо взагалі б не хотілося, щоб в цьому була потреба. Проте вже сьогодні ми маємо робити перші кроки. Маленькі, але важливі кроки до того, щоб пам'ять дійсно залишалася живою.
«Велика доля пам'яті залишається у мистецтві. Якщо присвячувати щось прекрасне людині, то це теж залишить слід про неї у сприйнятті та пам'яті інших. Також є тенденція відкривати бари, кав'ярні, майстерні, магазини у пам'ять про людину. Теж вважаю це гарним варіантом увіковічити», — наводить приклади Наталія Марченкова.
Окрім того, вона пропонує розповідати про Захисників учням та студентам, шляхом проведення хвилин пам’яті в школах та інших навчальних закладах. Наприклад, зранку перед уроками.
«Я б не хотіла, щоб про Стаса говорили, як про "був колись такий. Вивчився. Виріс. Пішов на війну. Там повоював, а потім потрапили у засідку і загинув. Похований там-то і лишилося то-то". Потрібно розповісти про людину так, щоб захотілося дізнатися ще більше. На кшталт "Давайте сьогодні подякуємо Станіславу Марченкову, який навчався у нашій школі/нашому коледжі такого-то року і загинув у російсько-українській війні тоді-то". Не обов’язково має бути ім’я мого чоловіка, так можна робити з усіма героями».
Також пані Наталія пропонує варіанти встановлення табличок, які будуть ніби говорити «вони, такі, як і ми. Вони були звичайними людьми, але мали силу, сміливість, мужність робити речі, які важко навіть уявити». Наприклад, «Тут любив гуляти *ім’я героя*, який боронив нашу державу…», або «В цьому закладі за цим столиком *герой* пив напій *назва напою*».
Голова топонімічної комісії підкреслює:
«Ми маємо також вшановувати пам’ять мирних жертв, а ми знаємо, що в нашому місті й такі є. Ми одночасно мріємо та плануємо по завершенню війни, коли нам будуть відомі всі імена або хоча б більшість з них, висадити сквер на честь загиблих чи зниклих. Саме про це йшлося на нараді, яку проводив Український інститут національної пам’яті. Кожне дерево — це ім’я воїна та мирного жителя, який став жертвою та героєм війни. Це наша пам’ять про них, наше майбутнє».
Щодо питання перейменування вулиць, рішення не можуть ухвалюватися лише на підставі індивідуальних звернень. Як зазначає пані Катерина, трапляються випадки, коли мешканці подають такі прохання, але не завжди отримують підтримку від громади, яка проживає на відповідній вулиці. У таких ситуаціях процес перейменування стає складнішим і потребує додаткового обговорення.
Біль та байдужість людей
Міркуючи про різні способи увічнення, варто бути обережними, бо коли хтось прагне створити якомога більше нагадувань про близьку людину, інших захоплює біль від одного погляду на портрет загиблого. Зараз справді важко говорити про це та щось робити, адже рани на серцях рідних досі свіжі й вони не загояться, навіть через роки. З часом, звісно, біль може й притупиться, але ніколи не зникне повністю.
Олена Піліпака зазначає, що шкодує про рішення встановити портрет чоловіка на Алеї слави в Наталине, оскільки їй важко бачити обличчя близької людини в такому місці. Тепер жінка намагається уникати центру села, бо навіть випадковий погляд на портрет приносить біль. Її сім’я також не відвідує Алею: навіть син свідомо уникає цього місця. У майбутньому, якщо буде можливість змінити меморіал, вона хотіла б залишити лише ім’я та прізвище, без фотографії.
Щодо інших способів збереження пам’яті про героїв, окрім перейменування, Олена наразі не має відповіді. Вона визнає, що спочатку прагнула вшанування у вигляді відзнак, пам’ятників і назв, проте згодом зрозуміла, що суспільство здебільшого не переймається цими питаннями.
«Життя коротке, і всі хочуть жити своїм життям, а не думати, що буде далі», — переказує вона слова подруги.
Найбільший біль, за її словами, спричиняє відсутність поваги. Вона бачить, як люди сидять на лавці навпроти меморіальної дошки її чоловіка, пиячать і навіть не усвідомлюють, якою ціною вони мають змогу жити у мирному місті.
І це насправді не поодинокі випадки. Часто в Берестині на площі лиходії нівечать квіти, які містяни ставлять поряд з портретами, а то й самі портрети.
«Все, що я знаю напевне: пам’ятають і будуть пам’ятати ті, хто любить. А це лише сім’я», — підсумовує Олена і пані Наталія підтримує:
«На мою думку, цікавитимуться чи пам'ятатимуть ті, хто знав особисто, чув про людину чи був, є дотичний до війни або втратив рідних».
То якою буде пам’ять?
Перейменування вулиць на честь загиблих захисників — це один зі способів вшанування пам’яті героїв, які віддали своє життя за Україну. Однак цей процес викликає неоднозначні реакції у суспільстві. З одного боку, він допомагає закарбувати імена полеглих у спільній пам’яті та підкреслює їхній внесок у боротьбу за незалежність. З іншого — постає питання рівності у вшануванні, адже кількість загиблих зростає, а можливості меморіалізації через топоніміку є обмеженими.
Спільна теза, яка, так чи інакше поєднує думки рідних Героїв та представників влади, — те, що пам’ять має бути живою. Через практики, які показують, якими захисники були у житті, що любили, чим цікавились, чого прагнули. Пам’ять має бути органічно інтегрована у міський простір, а головне – пам’ять має проявлятись у діях і поведінці містян.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та район!
