Кожен день на Красноградському ринку можна купити запашний, хрумкий хліб. Духмяні булки, смачнючі смажені пиріжечки, біляші, чебуреки та варенички з різною начинкою. Великі черги не просто так. Люди знають за чим стоять. Це все Людмила своїми смаколиками вже 20 років радує мешканців міста та району. Кожен день з самого раночку вже готує і всі знають, що все свіже.
Журналістка Красноград.info зустрілась з Людмилою Меренковою. Поговорила з нею про її життя та ділиться долею жінки, яка 20 років присвятила себе кулінарії.
Такою мене виховали батьки - спасибі їм за це
Відмінниця, творча і талановита дівчина. Народилась 21 листопада 1961 року в Старовірівці тоді Нововодолазького, а нині Красноградського району. Батьки Сергій та Любов Опалькови. Маленька Людмилка весь час проводила з бабусею Дарією Григорівною та з дідусем Іваном Микитовичем. Навчаючись в школі, від Старовірівського клубу Людмила їздила на різні музичні конкурси. Співала сольно і брала призові місця. Там тоді працював учитель співів і він із Людочкою займався та готував до різних заходів і конкурсів. Їх тоді багато було хто співав і всі різного віку. А співали дівчата та хлопці під акордеон.
"Я була слухняною дівчинкою. Мене виховали такою мої батьки і я їм доземно за це вдячна. З самого малечку любила читати. Були моменти коли треба було, щось писати до школи, а я все читала і читала. А потім народився братик Олександр. Я його дуже любила, а він мене. Хвостиком за мною ходив, куди б я не йшла. Бувало, що і шантажував, щоб я його в клуб взяла.
У батька була автівка марки "Жигулі". Тато навчив мене їздити вперед, а назад ні. От сіли ми якось з Сашком в машину і поїхали. Вперед їхали ми добре, до першого повороту та треба ж повертати додому. Так Саша штовхав автівку назад, а я за кермом контролювала процес", - ділиться зі спогадами Людмила Меренкова.
Брат Олександр, матуся Любов і Людмила.Фото: Анжеліка Манучарян.
"З подругою Анею кожен день йшли в школу 1,5 км. Взимку було трохи легше, бо через річку перейшли і вже на місці. Там по дорозі був рівчак, глибокий, так ми влітку там затримувались після школи. Сиділи їли, читали. А зимою на портфелі катались з гори. Взагалі то на вулиці хлопці були, так ми ганяли в футбол. А трохи далі на полі "старшаки" змайстрували невеликий стадіон, то ми вже там грали в волейбол.
Тоді в Старовірівці працював вчитель по класу акордеон. Мої батьки вирішили, що мені це дуже потрібно і відправили до нього навчатись. Пригадую, мені 9 років, зима страшна, холодно, а я йду 4 кілометри на урок. А ще ж одяг важкий - шуба, шапка, чоботи і портфель. От, спитайте мене хтось, чи потрібно воно мені то все було? Чи потрібен мені той акордеон? Бо я іду, бачте, навчатись музики, бо мені ж подобалось, але не довго", - розказує з посмішкою пані Людмила.
Людмила на фото для шкільного альбому.Фото: Анжеліка Манучарян.
Після школи Людмила вступила в Харківський інститут громадського харчування. Тато сказав, що це чудова професія, з якою ніде і ніколи не пропадеш. Дівчинці сподобалось навчатись нового. Студентське життя було цікавим і насиченим. Практику Людмила проходила в Будинку відпочинку ім. С. Орджонікідзе Зміївського району. В цей санаторій студенток направили працювати на ціле літо. Тільки уявіть, як їм було цікаво проходити практику в такому закладі.
"Хто скаже, що студентське життя - це погано? Звичайно - ніхто. Я так само продовжувала співати. Брала участь у всіх заходах, бо за це додавались преміальні в стипендію. Співала в ансамблі, хорі. Але це мені подобалось дуже. Я раніше дуже любила співати.
З дівчатами прогулювались по Харкову. Ввечері, в принципі, ми нікуди не ходили. Але вдень ходили в вареничну, могли піти в кафе поїсти морозиво, або попити кави, чи гарячий шоколад. Це було недешево, але ж смачно. Мені тоді давали батьки на тиждень 7 карбованців, на той час це були нормальні гроші. На все вистачало. Ми ж їжу брали з дому, а все інше - то вже були мої забаганки, в хорошому сенсі цього слова.
Коли навчалась в Харкові, як і всі студенти, жила в гуртожитку. Але потім винаймала квартиру. Друзів було багато. В компанії погані не потрапляла. Тим більше, що батьки мене виховували зовсім по іншому. Практику проходила в санаторії. А на другому курсі в курортному місці - це прекрасний період був. Ми поїхали на практику в Ялту на "Золотий пляж". І де б не була, я завжди співала", - говорить Людмила.
Людмила з подругою на практиці в Будинку відпочинку ім С. Орджонікідзе.Фото: Анжеліка Манучарян.
20 років в кулінарії
Майбутній чоловік Олександр мав отримати квартиру в Краснограді, тож дівчина не залишилась в Харкові, а поїхала за ним. В той час Людмила могла працювати на кораблі, в курортних містах, різних Будинках відпочинку. Але з інституту взяла направлення в Красноград, бо тут коханий. Працювати почала в Комбінаті громадського харчування. Потім з'явилась своя пиріжкова. Тепер Людмилині смажені пиріжки знають всі.
"Через Комбінат громадського харчування влаштувалась в столову "Хвилинка". Потім заміжжя і декретний відпочинок. Далі влаштувалась в студентську їдальню і робота в м'ясокомбінаті завідувачкою виробництва. Потім прийшов час скорочення і я пішла працювати в заклад дошкільної освіти №18 на 3-му мікрорайоні. Було дуже зручно, донька в садочку, а я на роботі.
Порадившись з чоловіком, відкриваю пиріжкову, яка виходить на територію автовокзалу. Допоміг мій тато, повірив в мою роботу і так я почала працювати. Прямо на місці місила тісто. Різні начинки теж готувала кожен день з самого раночку. І вже біля рибного павільйону відкрила пиріжкову трохи пізніше", - розповідає Людмила Меренкова.
Жінку декілька разів життя било в спину та руки не опускалися, вона вставала і продовжувала жити і працювати. Спочатку зупинив роботу ковід. Перед самою повномасштабною війною помер чоловік. Потім син Андрій пішов в ЗСУ захищати рідну землю від росіян. Була депресія, навіть почала все розпродувати, щоб закрити робоче місце. Але вчасно зупинилась, зрозуміла, що життя продовжується і треба бути сильною. Сили та підтримка матусі потрібні ще і донечці Інні. Навіть розпочала традиційно у кожен вівторок передавати на фронт печені духмяні пиріжки для наших соколиків.
Красноградщина пишається такими жінками, бо вони - надійний тил.
Людмила на своєму робочому місці.Фото: Анжеліка Манучарян.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram, YouTube та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
