В'ячеслав Газарян - доброволець, медик 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Це військове з'єднання у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України Дніпропетровської області. Девіз бригади - “Завжди перші!”
Звільняючи Луганщину, В'ячеслав отримав тяжкі поранення. Далі пройшов пекельну Харківщину, де отримав ще одне поранення, яке стало причиною покинути військову службу.
Казковий будинок зруйновано
Інжир, хурма та струмочок серед двору. Двоповерховий будинок і велика вірменська сім’я, яка сідала за великий стіл і пила смачний чай з інжировим варенням. Казковий будинок і чудова родина. Славік дуже любив свого дідуся Самвела. У нього був білий "Запорожець". Як тільки дід з роботи повертався додому, онучок біг до воріт, бо без нього у двір заїжджати не можна було.
“В 1987 році ми поїхали до України. Було літо, в машині жарко. Їхали з відкритим вікном. І я захворів на менінгіт. Лікували в Харкові, але сказали лікарі, що повне одужання буде тільки на рідній землі. Так я повернувся в Ленінаван. Ще декілька років жили там.
Скільки шкоди було від моїх витівок. У діда був білий "Запорожець", я часто мазав його смолою. Відмивали потім то все бензином. Але, де б він не був дідусь, без мене у двір не заїжджав. Дуже любив я його, а він мене”, - згадує В'ячеслав.
Брати Артур, Самвел, тато Мелс, брат Джанік та В'ячеслав.Фото: архів героя матеріалу.
В ті часи там вже починалась війна в Нагірному Карабасі. Маленький В'ячеслав з родиною повернувся до Абазівки. Дід Самвєл, коли повернувся в Ленінаван, побачив страшну картину перед собою - казковий будинок, де пройшло все життя родини, повністю зруйнувала ракета. З болем в душі поїхав назад в Україну. Серце не витримало такого горя і по дорозі стався інфаркт.
На початку 1992 року у розпал Першої карабахської війни до Ленінавану підійшли азербайджанські війська. Село тривалий час зазнавало інтенсивних арт-обстрілів, що призвело до значних руйнувань. Під час штурму і після нього багато жителів села загинули, десятки потрапили в полон. Подія ввійшла в історію, як "різанина в Маразі". Внаслідок конфлікту Ленінаван залишився під контролем Азербайджану, а вірменські жителі селища були змушені його покинути.
“Народився я в грудні 1985 році в Нагірно-Карабаській Республіці, селі Ленінаван Мартакертського району. Дуже красива природа і сама місцевість. Але тато захотів переїхати в Україну, бо тут краще і вже жили наші родичі в селі Леб’яже. Мої батьки Мелс та Софія працювали в Абазівському колгоспі і нам дали там же новий великий будинок. Так і почалось наше життя на українській землі.
В 2001 році закінчив Леб’яжську школу. Дякую всім вчителям, низький уклін кожному. Але відмічу історика Сергія Миколайовича - людина честі і слова. Він зараз в Зачепилівському військкоматі по ВЛК. Спілкуємось дотепер, його поради дуже влучні і завжди стають в нагоді", - говорить В'ячеслав.
Шкільне новорічне свято, В'ячеслав у ролі лікаря.Фото: архів героя матеріалу.
Травматично-небезпечна робота ветеринара
“Все життя любив медицину, але до медичного коледжу не хотів вступати. Старший брат порадив вступити на ветеринара. Я ж сільський хлопчина, тварин люблю страшне. І зрозумів, що ця ідея краща. Так і вступив після дев’ятого класу до Новомосковського аграрного коледжу. За фахом я ветеринарний фельдшер. Саме там я став тим, ким я є зараз. Найяскравіші спогати. Навчився грати на гітарі, співав, розвивав акторську майстерність, почав займатись брйек дансом. Але головне це те, що я став професійним ветеринаром. На четвертому курсі викладачі мене забирали до першокурсників, аби я міг поділитися своїми навиками”, - розказує В'ячеслав.
В'ячеслав Газарян грає на гітаріФото: архів героя матеріалу.
Тоді жив в Дніпрі та багато працював у різних колгоспах. В 2007 році вступив до Харківської зоовет академії. Про ветеринарну роботу В'ячеслав любить говорити. Каже, він як екстренна допомога для тварин. Були різні важкі хвороби і тяжкі травми, які доводилось швидко лікувати, бо для худоби то погано. Ветеринарного стажу має майже 15 років, але тільки за півтори роки до повномасштабної він почав працювати на себе і займатися музикою.
"Невдячна робота ветеринара. Важка робота і травматично-небезпечна. Скільки я отримував від худоби ударів по ребрах та по голові не перерахувати. Був такий бичок, майже 1.5 тони вагою, завалив мене, чув тільки, як хрумкотять мої кістки під ним. Залишив свою улюблену справу. А зараз, тим більше не зможу повернутись до ветеринарства. Єдине, що прошу від людей - це доглядати за тваринами та худобою, не зневажати їх здоров’я. Потрібно вчасно робити всі вакцини. Вони, як люди - до них теба з добром”, - пояснює Славік.
Медик 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ДШВ
В Дніпрі 24 лютого 2022 року було дуже гучно. Думки про захист країни не давали В'ячеславу спокою. 26 лютого він вирішив всі питання на роботі і пішов до Дніпропетровського військкомату. Але почався обстріл ДРГ, яка тікала через його район, тому це перешкодило піти на службу. Далі ще декілька спроб вступити до ЗСУ були марними. В 2023 році Вячеслав Газарян став солдатом 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ДШВ.
“Я прийшов до військової частини в Дніпрі, вступити до лав ЗСУ добровольцем. Мене відправили додому збирати всі необхідні речі. Поки збирав речі, в моєму районі вже почались обстріли. Диверсійно-розвідувальна група, що зайшла в Новомосковськ почала тікати через наш житловий район. Не встиг я до військкомату. Записався до ТРО. З хлопцями патрулювали, слідкували за порядком по нашому участку. Потім я ще декілька разів звертався до військкомату. А брали в ЗСУ тільки з бойовим досвідом. Так пройшов рік. Моєю точкою кипіння стало, коли 13 січня 2023 року ракета влучила в житловий будинок в Дніпрі, де в щент було зруйновано весь центральний під’їзд. На той момент я був в Абазівці, дивився відео, як дітей з-під завалів діставали, сидів ридав. Наступного ранку мене ніщо не могло зупинити. Поїхав до Зачепилівки, а на мене дивляться і кажуть: "Добровольці закінчились ще на початку повномасштабної. А ти тільки прийшов".
Пояснив, що не брали, бо не мав військового досвіду та і білий білет після менінгіту перешкоджав.
Дуже просився в 25-ту бригаду ДШВ, бо там були мої друзі з Дніпра, правда, частини немає в живих та є хлопці, що ще з АТО і наразі захищають суверенітет нашої держави. 15 лютого я вже був в учебці на Житомирщині - 24 дні занять і 3 дні бойового злагодження. І, 25 березня я з хлопцями прибув на пекельну лінію фронта - в Кремінну", - з сумом пригадує ті дні В'ячеслав.
В'ячеслав на заняттях в навчальній частині на Житомирщині.Фото: архів героя матеріалу.
Смерть дихає в потилицю
Воювати поруч з такими військовими - це честь. Командири "Дніпровських соколів" були наче Рембо. Люди, які пройшли великий шлях починаючи з 2014 року. Більшість з них загинули, але саме в омріяну 25 бригаду потрапив медик В'ячеслав Газарян на прізвисько "Газік".
Новачки приїхали в Кремінну вночі. Метрів 500 йшли через мінне поле, яке періодично обстрілювалося. Звідки ворог стріляв видно не було. В голові тоді у В'ячеслава була тільки одна думка: "Аби ще хоч раз почути голос рідних".
"Після учебки і одразу Кремінна. Це не жарти. Там кожну секунду смерть дихає тобі в потилицю, там кожну секунду смерть дивиться тобі в очі.
Навкруги темно, нічого не видно. Перед нами заміноване поле. Стоїмо. Бігти нікуди. Хтось із хлопців під світлом обстрілів побачив стежку, то ми так і почали йти один за одним. Обстріли продовжувались, деякі міни поруч підривались. Забігли в невеликий бліндаж і нас почав накривати ворожий танк. В такі хвилини почуття патріотичності зникає в один момент. В думках лише обличчя і голоси рідних, яких можливо, вже ніколи не почую і не побачу. Задача наша одна - знищити ворога, не покинути та врятувати побратима при пораненні і самому вижити.
Перше поранення я отримав 31 березня, коли нас накрило КАБ-300 - керована авіаційна бомба. Ми стояли біля бліндажу свого в коловій обороні, коли чуємо, летить. До того, побратим сидів дозорним по центру бліндажа і саме в той момент вирішив відійти попити води. Вибух. 20-річний побратим Антон біля мене загинув, я отримав тяжкі поранення. Сльози градом лились коли нас везли вдвох. Молодий хлопець, якому ще жити і жити, а він тепер мій Ангел охоронець", - з сумом розповідає військовий.
В'ячеслав отримав важкі поранення. Каска розплавилася на око, розірвала вухо і затекла в вушну раковину. Ще й тримав осколкове поранення та втратив зір.
"Я вірив в свої сили, знав, що стоятиму до останнього. Набрав повні кармани патронів, в рюкзак накидав гранат, "магазіни" заряджені, два автомата. Не скористався, не встиг. Пригадую, як медики розрізали мені штани, а з них висипалися патрони. Така, була собі, хвилинка гумору", - сміється Газік.
В'ячеслав Газарян з побратимом Олексієм Капелюшним Героєм України, який втратив ногу в бою, але повернувся до служби.Фото: архів героя матеріалу.
Пекельний липень
Військові завжди мають при собі воду і патрони - це головне, щоб вижити і врятуватися. Так вчили нашого героя в новій роті куди його перевели після реабелітації. Липень 2023 року став фатальним. Друге поранення, що звалило з ніг бійця-велетня.
"Харківщина. Нас зібрали з різних рот в одну 12 роту. Знову нічний виїзд. Ворог вже на нас чекав. Працює рашистська розвідка, багато втрат з нашої сторони. Це був пекельний липень.
Вже день. Я з побратимом стояв в окопі біля дерева. Вибух. Прикриваю біця. Осколок залітає мені в пахву і в таз. Якби я не прикрив Миколку, йому б рознесло обличчя. Контузія. Я відчував неймовірне тепло, а це кров тече по всьому тілу. Підбігти до мене хлопцям було ніяк, обстріли не вщухали. Почав будити Миколу, якого прикрив, а він після контузії не може зрозуміти, що я від нього хочу. Але, Коля молодець. З моєю допомогою, підказками, заткнув дирку в бедрі, дістав ізраїльський бандаж, наклав все по правилам.
В той день страшне, що було. По нам стріляли з усього, що можна і не можна - артилерія, авіація, стрілецька і мінометна зброя. Розумів, що йти майже 500 метрів. Я думав, що на Луганщині бачив багато чого, але тут було все набагато гірше. І, щойно ми відійшли від окопа, знову туди був прильот. Шість годин ми не могли виїхати з медиками. Нас накривали обстрілами до останнього. Фари вмикати не можна, їхали чисто куди очі дивились. І, коли вже машина зупинилась, і водій вийшов подихати повітрям, тоді вже зрозуміли, що ми в безпеці", - з тремтінням в голосі говорить В'ячеслав.
В'ячеслав Газарян. Фото зроблене під час другого поранення.Фото: архів героя матеріалу.
- Чи є, що сказати військовим, які стануть на захист своєї рідної України?
- Ніколи не виконувати злочинні накази! Бути чесним! Виявляти взаємну повагу і згуртованність!, - говорить наостанок воїн В'ячеслав Газарян.
Учасник Бойових Дій В'ячеслав Газарян.Фото: архів героя матеріалу.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
