Герой. Сьогодні, це слово зустрічається чи не на кожній шпальті газет, або в публікаціях соціальних мереж. Герой - це хоробрість, це відвага, це мудрість, це самовідданість, це честь. Героями не народжуються, ними стають.
Наш край має багато Героїв. Вони є в кожній сім’ї - ті, хто захищають суверенітет своєї неньки, відстоюють право українців бути незалежними, дарують нам мирний ранок і тиху ніч.
Красноград має своїх героїв. Багато з них віддали життя на фронті за мирний сон всіх українців - тепер їх імена на алеї Слави. Вони, як янголи охоронці оберігають тих, хто з автоматом в мороз, чи під пекучим сонцем захищають рідну землю.
“Я звичайний чоловік, без пафосу і без корони на голові, і в груди себе не б’ю, що захищаю країну від ворога, а хтось вдома. Тил - це теж захист. Чоловікам спасибі, що працюють і підтримують розвиток держави.
Особливий тил - це наші жінки: матері, дружини, сестри і доньки. Низький їм уклін не тільки від мене, а й і від усієї нашої бригади. На їх плечі лягли найважчі дні, чоловічі справи тепер теж їх робота. Дякуємо їм за підтримку, за тепле слово, за кожне: “Як ти?”, “Бережи себе!”, “Я тебе люблю!”.
Ми вас теж любимо, бо не тільки Батьківщину захищаємо, ми захищаємо найцінніше, що в нас є - родину.
Наші, рідні, жінки волонтери. Бути захисницею можна і без зброї в руках. Смаколики, маскувальні засоби, щоденні збори грошей - це все завдяки нашим берегиням, що залишилися вдома. Дякуємо! Що б ми без вас робили!?...” – каже військовий Валерій Журавський.
Кожен куточок Краснограда - все моє, все рідне
Валерій Журавський народився в звичайній сім’ї в селі Піщанка, там же пішов і в дитячий садочок та в школу. З теплотою пригадує першу вчительку Світлану Кривенко, яка наразі обіймає посаду міської голови. Про професію військового ніколи не замислювався, поки на рідну землю не ступила нога ворога. Війна змінює життєві пріоритети, погляди.
Трирічний Валерій Журавський
“Люблю свою Піщанку, люблю свій Красноград, кожен куточок міста - все моє, все рідне. А, як інакше. Я тут народився, тут пішов в садочок. В школі, нас хлопчиків, завжди, вчили мужності та патріотизму. Особливо моя перша вчителька Світлана Миколаївна. Людина, яка з перших днів вчила бути добрими, чуйними, вчила любові до рідної країни і до рідного краю. Завжди, вчила толерантності, саме тому наш клас був дружній. Дякую за справедливе ставлення до учнів і підтримку нашій 2-й мамі Людмилі Гладковій і завучу Мариї Риндіній.
Далі вступив до Сумської української академії банківської справи Національного банку України. Чому обрав саме таку професію, бо легко давались всі точні науки, любов до математики вирішила все за мене. Але, завжди є свої ”але”. В 2009 році я перевівся на заочне навчання і пішов служити до Державної спеціальної служби транспорту до взводу “Охорона Міністерства транспорту та зв’язку”.”
Присяга на вірність народу України
“Бути хлопцем і не служити!?” – ця думка не давала спокою хлопцю. Читаючи в дитячих книгах про бойові подвиги героїв, він ні на мить не замислювався, а чи не стати військовим і йому. Подорослішавши, вже повністю зрозумів, що треба свій розум та сили направити в інший напрямок, тому обрав новий для себе шлях. З честю і гідністю він дає присягу на вірність народу України. Цей момент змінив все його життя.
“Ці часи були важкими в моєму житті, на той момент. Я обираю для себе іншу професію, а батьки були проти, не хотіли навіть і чути, що я буду військовим. Звичайно, зруйнував плани на майбутнє в банківській справі. Зупиняю навчання академвідпусткою, і, обираю справу справжніх чоловіків. Звичайно, після служби повернувся до банківської справи і закінчив її на відмінно. Жодного дня не пожалкував про свій вибір.
Вступ до війська Державної спеціальної служби транспорту.
Від наших військ по всій Україні було 8 батальйонів, а в Києві була адміністрація. До взводу Міністерства транспорту та зв’язку України обирали найкращих, і я потрапив до того списку. Навчальна частина була в Чернігові та мене забрали до столиці. Там я навчився в першу чергу дисципліні, а з тим і витримці, бо, в будь-який момент можуть призвати, і ти маєш бути готовим до всього.
Запам’ятав на все життя мого взводного - старшого лейтенанта Купріна. То він мене всьому навчив. Хлопці ж молоді, всі палили. Була біда, якщо помітить хоч одного за тією справою наш старлей, всі одягалися в військові захисні комплекти, в протигази і вперед - попереду чекав нас біг на 3 км”, - з посмішкою розповідає Валерій.
Каже, що нагороджений знаками “Відмінник спорту” та “Відмінник Державної спеціальної служби транспорту”.
Відзнаки Валерія Журавського за відмінне навчання в "Державній спеціальній службі транспорту"
“Я знав, що буде війна і був готовий йти захищати країну”
Щоденні новини по телебаченню та різні звернення в соціальних мережах від країни-агресора, не залишали жодного сумніву, що війна ось-ось почнеться - саме це відчував Валерій. Фізично і морально був готовий йти на захист країни. Дружина і двоє синів розуміли його вибір, хоча і було важко усвідомити, що тато піде на війну, але вибір чоловіка - є вибір справжнього мужчини.
“Ще за неділю, я вже знав, що буде війна. Ці відчуття мене не покидали і ближче 24 лютого сумнівів вже не було. Дружину попередив про все, звичайно, вона одразу в сльози та я її заспокоїв, дав зрозуміти, що якщо не я, то хто захистить родину від ворога.
Валерій Журавський з батьками, дружиною та синами.
Ранок. Дзвінок. Харків атакують. Війна.
Я подзвонив кумам, ми разом облаштували бомбосховище у дворі, все підготували. Вранці я і кум вже йшли до військкомату та зупинив дзвінок від Віктора Галущака. Він направив до райдержадміністрації на реєстрацію в тероборону захищати місто. Я так зрадів, що ми будемо разом, бо в ніч з 24 на 25 лютого на фейсбуці Віктор Миколайович виклав світлину свого рюкзака морпіха, мало не подумав, що пішов і без мене”.
Розповідає, що на початку озброєння не було. Стояло завдання обороняти Шахівський міст. З собою мали декілька ящиків гранат та коктейлі Молотова. Була велика ймовірність заходу ворога з Дніпра. Завдання було пропустити колонну і її підірвати, заблокувавши таким чином дорогу, щоб повністю її знищити.
“Далі нас закинули на Попівку, а там ліс навкруги. День ще нічого пройшов, а вночі холод був страшний, розпалили вогнище, сіли навкруги грітися, наче в казці про 12 місяців. Саме там почалась служба, хто в ніч, хто в день. Моє взуття було ще армійське, від морозу розійшлось по швах аж підошва відпала. Стою на посту, взуття обмотав скотчем, коли зупиняється машина, подивився на мої ноги, спитав розмір і поїхав. Повертається з взуттям новим, як потім з’ясувалось то був співробітник УБРу, привіз свої чоботи. Я такий був щасливий і вдячний, що на радощах забув спитати, як і звати. А далі вже перевели на Улянівський блокпост”.
Хлопці біля вогнища гріються в лісі.
Героями не народжуються - Героями стають
Під ворожим обстрілом, коли йдуть запеклі бої, наші захисники мужньо боронять свою землю. Смерть і запах крові не зупиняє їх. Про їх подвиги можна писати і писати. Та, хлопці сором'язливі і про бойові вчинки свої не часто розповідають. В різних ситуаціях, прояв їх мужності ще раз підтверджує, що наші чоловіки - Герої.
“Пройшла важка ніч бою, наші окопи були дуже близько до “вагнерівців”, між нами відстань в 1 км, але ми протримались і перейшли на нові позиції на Красну гору. Їх підготували інженерні підрозділи. Я з побратимом Сергієм встановлювали кулемет, Віктор Миколайович стояв спілкувався з командиром інженерівців, між собою його називали Капітан. В цей момент постріл з танку і снаряд влучає майже в нас. Мені з побратимом пощастило, бо сиділи в окопі хоча і добряче контузило. Піднімаю голову, лежить до мене головою Віктор Галущак. У нього повністю вирваний шолом. Від шапки лише резинка залишилася, немає зовсім волосся на голові. Я вибіг з окопу, відтягнув Миколайовича за рів. Очима знайшов командира, у нього до коліна відірвано ногу. Покликав медика Віктора Лисенка, швидко перев’язав голову.
Валерій Журавський разом з Віктором Галущаком.
Кричав інженерам, щоб пішли командира свого рятувати, але вони не мали змоги, бо обстріл не вщухав. Капітан прийшов в себе, наклав собі турнікет на ногу і сам, на руках, доповз до нас. Спробували викликати евакуацію, але все марно - ворог глушив зв’язок. До точки дислокації півтора кілометра. Як тримав на спині Віктора Миколайовича, так і побіг з ним – півтора кілометра до п’ятиповерхівки, де стояли наші. Коли вже хлопцям здав його на евакуацію у мене почалась і блювота, і запаморочення, і зір погіршився. Як потім мені пояснили, діяв я в стані афекту від контузії, а це почались відходняки та я все одно нічого не усвідомлював.
Обстріли продовжувались, були підірвані дороги, мости, сталось тактичне оточення ворогом. Тож їхати можна було тільки під кулями. Так і вивезли, по прямій, Віктора до медиків. Ввечері, усіх поранених і мене, після обстрілу, евакуювали до Олександрівки. В машині дівчина мені поставила крапельницю, і вже в лікарні прийшов до тями.
Запам’ятав один момент, мене посадили в інвалідний візок, біля мене дівчина медик і питає чи не хочу я води. У мене шок. Поруч хлопці хто без руки, хто без ноги, голови перев’язані, а вона у мене питає чи хочу я води. Мене так це обурило. Я їй кажу:
- Дівчино, яка вода!? Ідіть, допомагайте хлопцям, стоїте тут. Зі мною все добре.
- Не хвилюйтесь. Тут багато персоналу, тож, маємо змогу приділити увагу кожному.
Я зрозумів, що ми в надійних руках. Та через день мені вже хотілось повернутись”.
Нагороди Валерія Журавського.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
