Більше року тому мир був для нас повсякденною реальністю. А сьогодні, перед нашою країною стоїть нелегке випробування, оскільки ведеться повномасштабна неоголошена війна. Але в той же час ми усвідомлюємо, що в нас є сильна українська армія. Воїни мужньо захищають наші кордони, стоять на варті держави - наші герої.
До редакції Красноград.іnfo звернулась жінка з проханням про допомогу для похресника. Тож поспішаємо розказати вам історію мужнього воїна, яка вразить вас до глибини душі.
Звільняв Харків, пройшов крізь пекло Бахмуту
Любов Павлівна Малько хрещена мати та рідна тітка нашого героя. Сама з Мартинівки і не дивлячись на свої 65 років та стан здоров’я, тримається по життю в бойовому дусі. З тривогою в голосі розповідає про свого рідненького Олега, про те, як він мужньо захищаючи суверенітет держави потрапив в біду. Просить допомоги та підтримки для свого племінника.
“Дитина пройшла все починаючи з 2014 року і до самого того дня коли потрапив до Київського шпиталю в тяжкому стані. Крізь був, з самого пекла бойових дій, майже, не виїжджав. Він звільняв Харків, поранений далі пішов на захист. Вже на Запорізькій лінії в їх машину влучила ракета, і всі, крім водія, отримали дуже тяжкі поранення. Йому тільки 27 років, дружина має ось-ось народити. Вагітна весь час не відходила від свого чоловіка, але довелося повернутися з Києва до Харкова, бо скоро народжувати. Мати Олега Ліночка сама теж в тяжкому становищі і не має змоги поїхати до сина, аби бути поруч і мати змогу за ним доглядати.
З самого дитинства мій Олежка був справедливий. Ніколи не любив сварок і сам всіх згуртовував. Одним словом - борець.”
Любов Павлівна на весіллі похресника.
Любов Павлівна переживала, що племінник після важких поранень зневіриться, втратить віру в майбутнє та він тримається і планує нове життя. А ще, дуже зрадів, коли дізнався, що наша редакція буде писати про нього, що про нього не забули.
“Коли я почула його голос в телефоні, зрозуміла, тримається на позитиві. Голос був, звичайно, втомлений, але його бадьорість духу мене заспокоїла. Розповіла Олегу за вас, сказала, що про нього будуть писати статтю. На що він відповів:
- Я радий, може зможу допомогти нашим хлопцям своєю історією, щоб не опускали руки. Все заради чого ми сьогодні живемо - це свобода нашої України. Від нас залежить свобода наших дітей та онуків.”
Олег Пономаренко на завданні.
Гру в солдатики втілив в реальне життя
Як мрії дитинства втілюються в життя та, як в 13 років стає відповідальним в важку годину не тільки за себе, а і за близьких людей, за родину. Багато доброго і прекрасного про Олега розповіла мама Ліна Пономаренко.
“Чоловік пішов з життя ще в 2009 році коли Олегу було 13, а Руслану 11 років. Мої два синочки, мої два крила. Важко було, але моєю підтримкою на той час стали мої батьки. Олежка був змалечку серйозним, поважним, лагідним, допитливим. Охоче збирав різні конструктори, але є одна любов - солдатики, пріоритетна гра. Мріяв стати військовим. Розкладав гру, одну армію против іншої, воєнні машини по обидві сторони, розробляв стратегії боїв. Мрії здійснюються.
Я в минулому вчитель початкових класів Вільховорізьської школи, зараз на пенсії. Виховувала дітей поважати себе, свої вчинки та свої думки. І, коли Олег сказав, що йде служити, я віднеслась до цієї звістки з усією серйозністю. Він за три дні пройшов комісію і поїхав до Києва. В кінці липня 2016 року присяга, а в серпні Олег підписує контрактну службу і приєднується до АТО. Молодший Руслан, теж на захисті країни.”
На присязі.
Ліна Петрівна згадує часи, коли всі рішення в родині приймались разом, прислухались до кожної думки. Діти з розумінням ставились до фінансової ситуації батьків. Олег і зараз є таким вихованим і чемним. Ці риси характеру йому тільки допомагають в житті. Навіть в шпиталі, терпляче відноситься до свого одужання.
“Олег дзвонив мені кожного дня по кілька разів і перед виїздами на завдання попереджав, що не буде зв’язку декілька днів. Зателефонував 22 серпня о 15:30:
- Мам, у мене все в порядку. Ми знов йдемо на завдання. Два дні буду не в мережі.
Ці два дні пройшли для мене наче в пеклі, у грудях біль, серце шалено колотилось. Як мати я відчувала біду. Вечером 26 серпня близько 17:00 телефонує незнайомий номер та голос синочка я впізнала одразу. Зрозуміла, що він поранений.
- Мам, не хвилюйся. Я в шпиталі, поранений, але зі мною все добре. Прошу тебе, подзвони Руслану, нехай зв’яжеться зі мною по цьому номеру.
В той день Руслан був зі мною поруч, на добу приїздив додому і вже збирався на Харків. Поговорив з братом і сказав, що їде до Дніпра, Олег там в шпиталі.
Я кожного дня дякую Богу за те, що мої синочки живі. Мої два янголи. Мої два крила.”
Ліна Петрівна з синами Русланом та Олегом.
Кохання зцілює
Випадково зустрілись і не одразу покохали один одного. Як в романтичному фільмі, він ходив в перукарню до неї стригтися, а потім вони одружилися. Олега Пономаренка підтримує кохання жінки, яка скоро подарує йому дитину. Вона не відходила від нього, місяць сиділа поруч. День за днем проходила з коханим реабілітацію. А іноді, Олег заспокоював її, щоб не хвилювалась і не втрачала віру.
“Я жила і працювала в Харкові. Приходив до нашої перукарні хлопець, а я його стригла. Почуття кохання не виникло між нами. Багато зустрічей та спілкування підкорили моє серце. І знала же, що він військовий і це небезпечна професія, будь що може статися. Так і сталось.
До 24 лютого 2022 року він був у відпустці з АТО і, новина, почалась повномасштабна війна. Важко було стримати сліз та я підтримала коханого. Він швидко зібрався до Харківського військкомата, його зараховують до лав нацгвардії”.
Аліна та Олег.
Аліна і Олег одружилися в червні цього року, а вже в серпні важкі поранення, шпиталь, реабілітація, боротьба за право жити і радіти життю.
Таке воно кохання - сьогодні обійми, а завтра війна. Війна, яка не питає дозволу і забирає чоловіків від рідних людей на захист країни.
“Коли Олег виходив на завдання, достатньо було надіслати смс з однією літерою і вже було зрозуміло, що він живий і з ним все добре. Чотири дні немає жодної звістки. Дзвоню в сльозах Руслану, він мене заспокоює, а в самого голос тремтить. Ввечері дізнаюсь, що він в шпиталі та ми не знали, в якому він стані. З Харкова на електричці за три години дісталася до Краснограду, а звідти з Русланом в Дніпро.
Шпиталь Мечнікова заповнений пораненими. Мене довго не пускали до чоловіка, я ховала живіт, щоб не хвилювалися за мій стан. Дали дозвіл і я за секунду біля нього. Лежить Олег, весь перев’язаний, без руки, без ноги, обличчя перебинтоване. В палаті серед усіх він був в кращому стані. У мене шок. Нерозуміння ситуації. Одне тільки в думках - він живий. А потім евакуювали до Києва і там я була з ним місяць”.
Олег Пономаренко в шпиталі.
Реабілітація проходить успішно та боротьба за зір продовжується. Врятовано одне око. Лікарі різними методами намагаються прибрати запалення. Час йде, результати безуспішні.
“Одного ока немає, а за друге боримося всіма методами. Дуже пошкоджено око осколками. Сітківка біліє. Лікарі, декілька разів, садили яблуко до очного дна на силікон. В минуломі місяці, через те, що прибрали антибіотики, зір ще більше погіршився. Йде грибкове інфекційне запалення, хоча, перед тим, більш менш, почав розрізняти кольори, реагував на світло, бачив чіткість силуетів.
На Сьогодні пройшли три важкі операції. Розтинали око, викачували рідину. Силікон часто не можна приміняти, тому в останній раз закачували газ”.
Вітректомія - один з методів лікування сітківки, що передбачає часткове або повне видалення склоподібного тіла. На місце останнього закачується газ чи силіконове масло. Це дає можливість укласти сітчасту оболонку на судинну та зафіксувати її в потрібному положенні. На Олега Пономаренка чекають операції і не одні. В подальшому потрібна пересадка рогівки. Такі операції треба робити в Нідерландах. Аліна через волонтерів подала заявку на лікування чоловіка туди і в МОЗ. Чекає на відповідь.
Шість вдалих штурмів. Сьомий останній для всіх
Пономаренко Олег - старший розвідник, молодший сержант, кулеметник, народився в 1996 році. Мартинівка його рідне село де він зростав, де провів чудове і веселе дитинство. Навчався в Добреньській школі. Бешкетував часто, що дзвонили мамі. Далі навчання в Харкові, де здобув професію “Автослюсар 4 розряду”. Будучи студентом став старостою етажа в гуртожитку. Відвідував секцію кікбоксингу. Працював на автомийці. Далі в 2016 році військова строкова служба 101 бригада охорона генштабу Київа, АТО.
“Дзвінок о 05:00 ранку. Повідомили, що почалась війна, вибухи в Чугуєві, Харкові та в деяких містах країни. Я тільки ввечері дістався до Харківського військкомату, зарахували до бригади “Спартан” нацгвардії. Частина бригади тримали опір на окружній Харкова. Я отримав повну екіпіровку і відправився на місце призначення. На околицях “п’ятихаток” натрапили на диверсійну групу, яка рухалась прямо на нас, почалась перестрілка. О 02:00 ночі 25 лютого отримав кульове поранення в плече. Евакуювали в найближчу лікарню Міщанінова, надали першу медичну допомогу. Російські війська і техніка заходили в район Харківської міської лікарні швидкої та невідкладної допомоги. Нас попросили переодягнутися в цивільний одяг аби вивезти з міста. Харків на той час, в деяких районах, вже був під мінометним обстрілом.
Евакуювали до Чернівецького шпиталю, після півтора місячного лікування повернувся до служби.”
Олег Пономаренко отримує нагороду.
Початок квітня. Командир дав приказ прикомандируватися до найближчої військової частини в Чернівцях. Не дочекавшись наказу Олег їде до брата Руслана в Харків, який теж знаходився на службі. Двох братів відправили в Дергачі на укріплення позицій. Далі блокпост Харкова, який постійно знаходився під артилерійським обстрілом.
“В районі Слатіно вночі був прорив російських солдат, з 20:00 до 04:00 ранку стримували оборону. На наші 10 артилерійських пострілів у відповідь було більше 20. Екіпаж повним складом повернувся на базу, а потім знову служба на блокпосту Бєлгородського шосе. Нас засікли з безпілотника, почався мінометний обстріл, я отримав легку контузію.
Далі штурм села Уди Золочівського району і Козачої лопані. Після звільнення Харкова відправили для стабілізації ситуацій в районі кордону Бєлгорода. Як розвідники вели спостереження за противником. В кінці осені Костянтинівка, Торецьк, противник укріпляв старі позиції ще з часів АТО.”
Ще з дитинства Олег мріяв стати військовим.
Під час розповіді про бойові дії Олег почав посміхатись. Пригадав випадок ще з часів армійської служби, як дві доби провів в наряді.
“Визначили мене з другом в наряд, а до того ми добре підвечеряли. Заснув він і я задрімав. Заходить черговий по військовій частині, а тут картина маслом. Так ми відправились і на другу добу. Там ми вже не спали, бо могли заступити і на третю.
Молодий, гарячий, 20-річний юнак. Саме тому, під час служби, я добровільно підписав контракт з військовою частиною і відправився в зону АТО, ротації були по півроку. Працювали з нами психологи і через деякий час втягнувся. Добре пам’ятаю Бахмут - красиве місто куди ми могли виїхати купити продукти, або сходити до кінотеатру.”
Пекельний Бахмут. Російська техніка працювала без зупину: танк, артилерія, міномет, залітала авіація. Хлопці займали будинки, підвали - укриття були на деякий час, працював ШТОРМ-Z та ЧВК-ВАГНЕР. Вони йшли по трупах своїх солдат не зупиняючись, добивали поранених. Олег розповідає, що їм було важче утримувати позиції тому, що витягували всіх поранених побратимів, прикривали один одного.
“Нам доповіли, що десь в селі знаходяться 9 тяжко поранених бійців. Глубока ніч, побратим за кермом, я за кулеметом, виїхали в точку вогню на пошуки. Знайшли, штабелями укладали в машину, аби вивести одним разом.
В Бахмуті на промзоні декілька разів машина наша потрапила на міни.
Кохання зцілює. Олег разом зі своєю дружиною красунею Аліною.
А далі, я пішов у відпустку, одружився і відправився до Запорізького напрямку в Роботине. В середині серпня почались активні бої, штурми. Наша розвідка працювала вночі з повною екіпіровкою та боєприпасами визволяти наші території в полях, противники сиділи по посадках. Шість штурмів пройшли вдало, сьомий виявився останнім для всіх.
Вже повертались, нас засікли в полі. Протитанкова керована ракета влучає в задню частину автівки де ми сиділи. Вибух, сильний удар. Кузов у вогні, нічого не зрозуміло. Я сидів у вихода, хотів відкрити двері та зрозумів, що нічим. Побачив руку, по одягу зрозумів, що то моя. Хотів встати на ноги, впав, однієї ноги теж нема. Водій отримав легке поранення , тому він нам відкрив двері і нас витяг. Ми всі з тяжкими пораненнями, артилерійський обстріл по нам продовжувався. Я лежав і чекав чуда. Пощастило, проїжджав поруч суміжний підрозділ, мене і побратима погрузили в багажник. Евакуювали до точки швидкої допомоги та я вже був без свідомості. До тями прийшов у шпиталі Мечнікова. Лікарі сказали, що був 4 дні в комі.”
Олег отримав тяжкі опіки. Нема руки, ноги, одного ока, за друге лікарі борються по сьогоднішній день. Усвідомити, що тепер інвалід. Молода дружина має народити. Але реакція його неймовірна.
“Я військовий. Сьогодні, завтра це могло статися. Для кожного з нас ця війна закінчиться, для когось добре, для когось погано. Слава Богу живий. Поруч зі мною мама, брат, дружина, рідні. Лікарям дякую та волонтерам, я чудово проходжу реабілітацію. Головне врятувати око. Все інше - можна зробити протезування.
Дякую сільському голові Євгену Рябоконю за допомогу і всім хто долучається. Маю багато планів на майбутнє. Чекаю на перемогу.”
Карта для допомоги на лікування Олега Пономаренко.
5375411208400270
https://send.monobank.ua/jar/3Zg1xqU6wk
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
