“Я приїхав у Красноград 28 лютого. Люди в паніці. Розумію, що більшість намагається виїхати з міста, або відправити свою дружину з дітьми за кордон. В магазинах були шалені черги, а прилавки порожні. Переселенці в центрі міста шукають притулок. Хаос. Відчуття, ніби я потрапив у фантастичний фільм про апокаліпсис”, – описує атмосферу в місті в перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну Віктор Лисенко. Він сержант, бойовий медик стрілецького взводу.

На захист країни, рідного міста та родини став практично з перших днів повномасштабного вторгнення. Спочатку захищав рідну область, потім – відправився на схід, де і отримав поранення.

Паніка перших днів повномасштабного вторгнення

Віктор народився в Краснограді, навчався в школі №1, а потім вступив до технічного ліцею, де отримав спеціальність “маляр штукатур, плиточник облицювальник та майстер оздоблювальник”. Отримані знання виористував в житті та працював в ДЕУ- 15.

П'ятирічний Віктор готується до свята в дитячому садку.П'ятирічний Віктор готується до свята в дитячому садку.Автор: фото з архіва героя матеріалу.

На початку повномасштабного вторгнення 24 лютого Віктор був у відрядженні в Кривому Розі. На декілька днів втратив зв’язок з рідними, бо виїхати в Красноград тоді було проблемно. Дружина зустрілась із ним тільки 28 лютого. Обійми коханої людини заспокоїли її, але рішення, яке прийняв чоловік, стало тяжким ударом.

“24 лютого я знаходився в Кривому Розі. В той день вся країна була в паніці. Найгірше було те, що ніхто, нікуди не міг виїхати. Потяги та електрички були переповнені. Автовокзали так само. Великою проблемою було ще й і те, що деякі водії відмовлялись їхати на Харківський напрямок. І я прекрасно розумів причину. Зв’язок мобільний глушився, додзвонитись до рідних було нереально. Як там почувалась моя мила дружина, міг тільки здогадуватись.

Так минув один день, другий, третій, і тільки на четвертий день знайшли водія, який відвіз до Краснограда. Приїхав, а тут, ситуація не краща, навіть гірша, бо саме до нашого міста в неймовірній кількості люди тікали з Харкова. На дорогах затори, не те щоб проїхати, пройти було важко. Я таке бачив тільки в фільмах. Вирішив зайти в магазин купити воду, а прилавки пусті. Майже в усіх магазинах були пусті прилавки.

Обійняв дружину, наче не бачились вічність. Сльози, радість, страх. Почуття всі змішались. Весь час думав про те, щоб піди до лав Збройних сил України, але, як про те сказати коханій людині, я ще не знав. Прошу її виїхати з країни, бо не знаю, чого чекати завтра. Трохи пізніше сказав про своє рішення, важко було та вона його прийняла. Благословила, і сказала: “Я без тебе не зможу десь жити. Ти моє життя. Ти мій всесвіт. Де ти, там і я.”

Віктор з коханою Тетяночкою.Віктор з коханою Тетяночкою.Автор: фото з архіва героя матеріалу.

“За Україну! За свободу!”

Холодний березень став початком нової книги життя для Віктора Лисенка. В ній історію писала жорстока війна. Сотні чоловіків йшли на захист своєї країни. Одного ранку, чоловік зібрав всі необхідні речі, поцілував кохану, і пішов до військкомату. По дорозі думав про різне, головна думка гуділа в голові наче молитва: “За Україну! За свободу! За Україну! За свободу!”.

“Тато нас покинув, коли я ще був малим. Виховувала мене моя рідна матуся, але 8 років тому вона померла. Це все вплинуло на мій характер, в мені жили думки про те, що чоловік має бути сильним, рішучим, тверезо мислячим у важкі хвилини. Така хвилина настала 5 березня. Я прокинувся, мовчки зібрав все необхідне, поцілував кохану Тетяну і пішов туди, куди не кожен хотів йти. По дорозі зустрів багато знайомих, почув багато історій, що чоловіки ховаються, виїжджають з міста, з країни. З одного боку я їх розумію, а з іншого - хто, як не ми.

У військкоматі було людно та чекати довго не довелось. Мене направили одразу до райдержадміністрації. Зарахували в лави тероборони і пішов захищати район. Там розподілили на Добреньку в бригаду командира Василя Малюка. Він нас всього вчив. Він підбадьорював і заспокоював, а коли і перекваліфіковувався в особистого психолога, вселяв віру в силу нашого духу, в силу українського народу. Було дуже важко, чоловіки зовсім не підготовлені до служби. Лячно, холодно, психологічний стан на межі. Спасибі людям і волонтерам, які підтримували всім чим можна, від їжі, одягу, взуття, до військового одягу та спорядження. Та все це були квіточки в порівнянні з тим, що на нас чекало попереду.”

Віктор з матусею.Віктор з матусею.Автор: фото з архіва героя матеріалу.

Знищене село на Куп'янщині

Осінь зустріла Віктора на іншій локації Харківщини. Колись там було красиво і затишно. Мирне населення жило спокійним життям. Росіяни ж вмить все зруйнували: і село, і людей, і всі плани на завтрашній день. На дворі вересень, мало б бути сонячно і кольорово від осіннього падолисту. Натомість виглядало село сірим і тьмяним. Саме туди відправили хлопців з Краснограда.

“Сам по собі я спокійна, миролюбна людина. Ніколи не сперечаюсь, завжди вмію домовитись в складних ситуаціях. З друзями ніколи не сварився. А, тут, мене розпирає злість, від того, що я чув і бачив.

Дворічну Куп'янського району знищують день за днем. Окупанти наступають. Обстріли не вщухають. На Слобожанському напрямку обстріли велися з використанням артилерії різних типів, в районах населених пунктів Ветеринарне, Дворічна, Стариця, Стрілеча та Чугунівка. В Куп’янському та Лиманському напрямку ворог бив з мінометів, ствольної та реактивної артилерії”.

Віктор на бойовому посту.Віктор на бойовому посту.Автор: фото з архіва героя матеріалу.

Танковий обстріл в районі Бахмуту

Після Куп’янського напрямку хлопців відвели трохи відпочити. Попереду чекала холодна зима. Кожен раз на новому місці Віктора охоплювали нові емоції, нові почуття.

“Ніколи не знаєш куди відправлять нас завтра. Відпочили, тож, в путь. Очі всього боялися, але руки брали зброю і в бій. Канал Дніпро-Донбас. Грудень. Літаки кошмарили літаючи туди сюди, а ти дивишся і чекаєш, що ось-ось почнуть бомбардування ракетно-артилерійським озброєнням. Тим більше, що ми знаємо, що вони можуть уражати цілі на віддалених відстанях.

Ми заходимо на позицію в недобудований бліндаж і потрапляємо під обстріл, який розпочався незрозуміло звідки. Перед нами працювали військові інженери в окопах. Двоє з них загинули на місці. З нашого підрозділу отримали поранення два побратими, ще один з контузією, а Сергій Глєбов отримав тяжкі осколкові поранення рук та ноги. В такі моменти найважче - це не розгубитися, не панікувати, надати першу допомогу, знайти безпечне укриття, дочекатися евакуацію і відправити поранених до шпиталю”.

Віктор каже, що в Червоній горі бійці відчували себе, як в комп’ютерній грі. Відстань від них до ворога складала майже кілометр. Обидві сторони вели постійне спостереження – як себе ведуть в окопах, чим займаються, рахували живу силу та техніку. Кожен день росіяни йшли в наступ. А в українських захисників одна дія - вогонь на ураження.

“Найстрашніше те, що вони лізуть і лізуть, знаючи, що в будь-якому випадку ми їх вб’ємо та це не зупиняло цих виродків, вони наче таргани лізли”.

У лютому хлопців мав змінити інший підрозділ. Ранок. Наші знаходились на своїх позиціях біля зруйнованих будинків з невеличким підвалом, де мали змогу заховатись тільки дві людини, а їх п’ятеро. Вся техніка ворога була схована трохи далі від російських окопів. Спостереження з коптерів вели обидві сторони. І тут в момент ворожий танк відкрив вогонь по позиціях підрозділу. Найжахливіше те, що хлопці не знали звідки вогонь, бо така техніка може стріляти на відстані 8-24 км. Вже по звуку розуміли - обстріл ведеться за 2 км від них – рельєф місцевості був росіянам на руку, бо вони знаходились вище.

“Укриття майже немає, хто в підвал, а ми за будинок. Боєзапас ворога, здавалося, не закінчиться, ніколи. Від одного з пострілів я отримав осколкові поранення в ногу. Біль нестерпний, але швидко наклав турнікет, мене евакуйовують до Краматорська. В той день ворог штурмував різні позиції в району Бахмуту. Уявіть скільки було поранених від танкового наступу: хто без ноги, хто без руки, у когось поранення голови, а у когось розірвано живіт. Страшна картина. А я з осколковим пораненням ноги, що я тут роблю, я ж цілісінький? Медики крутились біля мене, а я їм кажу: “Знімайте, швидко, уламки, перев’яжіть ногу, бо треба повертатись до хлопців!”

Нагороди Віктора Лисенка, сержанта, бойового медика стрілецького взводу. Нагороди Віктора Лисенка, сержанта, бойового медика стрілецького взводу. Автор: фото з архіва героя матеріалу.

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!

Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!