“Перший приліт було страшно. Вибухи за 200-300 метрів, здавалось, що нас це вб'є. Та ми ж вже навчені. Тепер, якщо земля в обличчя не летить, то це не приліт”, – говорить Ігор Філіпських. Військовий, який став на захист рідної землі 25 лютого в складі тероборони. А далі відвойовував українські населені пункти у ворога і в Харківській області і на Сході. Після поранення командира він взяв на себе командування 30-ма бійцями та вірить в силу кожного.
Працював зі студентських років
Ігор Філіпських народився в Краснограді. З самого дитинства батьки виховували сина, як патріота та захисника, а тренер Віталій Чорний хлопцю не давав передиху, говорив: “Спорт - лікує все”. По закінченню школи, Ігор вступив до Красноградського аграрно-технічного фахового коледжу і здобув освіту бухгалтера. Навчаючись в технікумі, на вихідних підробляв миттям машин.
“Сором’язливий тихий юнак. В дитинстві подобалось творче життя інших, а сам я ніколи і ніде не брав участь. І в школі я не дуже хотів себе проявляти, хоча наш класний керівник Ольга Попова була енергійна і постійно в русі разом з класом. Відкрив мене, як особистість - спорт. Чудовий тренер, з великим ім’ям, в маленьких, невпевнених в собі дітей вселяв віру в себе, віру в силу і віру в спорт. Після закінчення школи вступив до нашого технікуму на бухгалтера. Бувши студентом, працював на племстанції у Сергія Мірошниченка. Там мив машини і заробляв гроші на доросле, веселе студентське життя.
Далі вступив до Харківського Національного технічного університету сільського господарства на економічний факультет. Так сталось, що одразу потрапив в студентську раду. Нас розподілили, як адміністрацію гуртожитків. Працював на пів ставки. Ну, і те, що я входив до складу студентської ради, мене багато разів рятувало. Я навчався дуже гарно, але, якщо щось не довчив, викладачі закривали на те очі”, - посміхається Ігор.
Радісні хвилини дитинства Ігоря Філіпських.
Батьки Володимир і Наталія Філіпських для сина - міцна стіна та опора. Люди, що подарували життя, виховали в ньому сили йти завжди вперед ніколи не зраджуючи собі, навчили щиро любити, вірності дружбі, доброті і всепрощенню. Батьки і порадники, і наставники. Тато все життя пропрацював в поліції. Він виховував сина із розумінням того, що батько - це людина, яка зможе його завжди зрозуміти і підтримати в будь-якій ситуації.
“З таким татом я не міг собі дозволити більшого, ніж мені дозволяли. Тато, завжди, говорив таку фразу: “Ти повинен вирости таким, щоб мені ніколи за тебе не було соромно!” Ці слова стали для мене по життю девізом. У 2012 відслужив строкову службу на Центральній базі боєприпасів Харківської області водієм на УРАЛі. Я пішов не по призову, так сам захотів. На той момент мені вже був 21 рік і я вирішив для себе, що треба відслужити, щоб потім гордо проходити повз військкомат”, - знов гуморить Ігор.
Ігор разом з батьками.
В армії в Ігоря був капітан Максим Чебанюк. Говорить, це прекрасна людина. Постійно вчив солдатів стресостійкості і дисципліні та обов'язково думати про майбутнє. Бували і кумедні історії.
“Я з хлопцями з УРАЛа перевантажував протитанкові міни на фуру. А в той день приїхали, якісь перевіряльники і з ними губернатор Харківщини. Приїхали подивитись, як у нас тут все, як йде робота на складі.
Ну так ось, перевантажуємо ми ці боєприпаси ящиками, а між УРАЛом і фурою була невелика відстань, щоб можна було легко перекидати ці ящики з місця на місце. Двоє подають ящики, а інші двоє приймають їх. В один із моментів, коли ми так передавали боєприпаси, підходять перевіряльники. Ящики були вже прогнилі, бо ще з радянських часів лишились. Отже, підіймаємо ящик, а оці чотири міни випадають прям під машини. Гості стоять, на нас дивляться, очі по 50 копійок. А ми що, ну впали та й впали. Ми ящик той викинули та й далі перекидаємо боєприпаси. Та тільки ми знали, що міни без підривників, бо використовували їх на навчальних курсах. Перевіряльники хвилин п'ять так ще постояли, зеленого кольору обличчя, в шоку і зі здивованими обличчями розвернулися, пішли далі. Жодного разу більше не підійшли до нас туди, де ми розвантажували боєприпаси”, - згадує наш герой.
На присязі.
“25 лютого я зрозумів – все серйозно”
До військкомату Ігор збирався вже 25 лютого. В думках було лише одне – готовність діяти в інтересах України та стати на її захист.
“Не зовсім вірив в те, що це буде так широкомасштабно, що війна триматиме не день, не тиждень, а понад 600 днів. 25 лютого я зрозумів, що все серйозно, треба ставати на захист суверенітету нашої країни. Рано вранці зібрав все необхідне і пішов вступати до територіальної оборони”.
Кохана дружина Сніжана відреагувала нормально. Розуміла, її чоловік вже все для себе вирішив. Семирічна донька Поліна від першого шлюбу дуже хвилювалась за свого таточка, вона маленька і не зовсім ще розуміє, що коїться в країні. Проте дівчинка усвідомлює, що зараз війна і треба захищати країну, родину і місто, в якому вона зараз живе. Тож тато для неї тепер Герой.
Маленька принцеса Ігоря.
“Нас зібралась команда однодумців, які обороняли рідну громаду з пів року на блокпості. Не дивлячись на те, що ми були в місті і поруч з рідними в Краснограді та було важко, тому що були військово не підготовлені. Віктору Галущаку, який на той час вже мав досвід бойових дій в АТО, нас навчав і згуртовував, пояснював, як працювати в різних ситуаціях на полі бою та, як поводитись із зброєю та боєприпасами.
На блокпосту був випадок, як ми викрили двох чоловіків колаборантів. Зупинили машину, а водій і пасажир на підпитку. Почали повну перевірку документів та телефонів. Підозри підтвердились, коли перевіряючи їх телефони побачили багато фотографій блокпостів та військових. Знайшли чималу кількість телефонних дзвінків до Росії і з Росії в Telegram-акаунті. Затримали їх і передали до поліції для подальшого з'ясування обставин”.
Зазвичай, коли знаходишся на службі вдома, то легше в усіх питаннях, бо з усіх сторін є підтримка. Ігор вдячний всім красноградським волонтерам та профкому організації, де працює.
“Хочу відмітити профком АТП “УкрБурГазу”, де я зараз працюю. Наша організація вже тричі видала нам форму, повний комплект верхнього одягу і взуття. Нещодавно я був у відпустці, тож отримав вже зимовий одяг. Так, держава видає нам форму, але в бойових діях бушлата вистачає максимум на один або два місяці при бойових завданнях. Завдяки спецодягу для буріння ми захищені на довше. Часто з хлопцями донатимо, якщо швидко треба зібрати на потреби, бо деякі люди тільки і вміють рахувати гроші військових, хоча ніхто не хоче розуміти, що ті ж самі броніки, або плитоноски дуже дорого коштують. Саме тому звертаюсь до кожного: “Не рахуйте гроші військового, наше життя - це ваш захист! І в сім’ї, де прийшли “похоронки”, жодна копійка не поверне рідну людину”.
Кохана Сніжана.
Взяв відповідальність за життя 30 побратимів
Прийшов час розформування тероборони і направлення бійців на захист до Харківського напрямку. Тоді наступили важкі дні в окопах, поранені, стомлені бійці.
“З Краснограда нас направили до Харкова, саме коли був контрнаступ на Черкаську Лозову. Вересень минулого року став для мене особливим. Свій День народження 3 вересня я святкував не вдома з рідними та в теплих обіймах коханої Снєжки, а безпосередньо на фронті.
Збройні сили наступали і були на першій лінії. Наше завдання на другій лінії – копати позиції, робити укріплення. Вся артилерія прилітала саме по нас. Літаки літали один за одним. Тоді, здавалося, що ми в пеклі і все так складно, але в порівнянні з тим, що на нас чекало попереду - це були квіточки.
Село Калинове, Куп’янський напрямок. Жовтень. Дворічна, Лиман. Ліс і 10 діб в оточенні. Ми тільки зайшли для виконання бойового завдання та укріплення позицій, як за нами, одразу, підірвали міст, щоб не було підтримки збройним силам. Там чекали поки зведуть нову переправу, щоб вийти, бо іншого шляху не було. Тоді всіх охопила паніка, перший досвід оточення, блокування мобільного зв’язку. Майже 4 дні ми не виходили на зв’язок із рідними”.
Бахмутський напрямок, село Ступочки хлопців зустріло на цілих півтора місяці. В Кліщіївці та Курдюмівці готували запасні лінії оборони.
“Далі найстрашніше чого всі так боялися. Ми їхмали вночі і не знали куди саме. Вранці, коли побачили назву Бахмут, стало лячно. Від нас до позицій ворога метрів 500, не більше. Контактний бій не вщухає. Там ми протримали оборону на цілих 8 довгих страшних діб, і вийшли на Красну горку. Трималися, згуртовувалися, духом не падали. До таких повномасштабних дій не готові, але треба звикати і швидко реагувати. Артилерія ворога працювала по нас нещадно, були поранені і загиблі, на кону кожна секунда життя”.
"Довгоочікуваний" Бахмут.
Попереду на Ігоря чекали нові випробування. Обставини, які все вирішили за нього. Звернувшись за порадою до батька, зробив важливий крок, взяв ситуацію в свої руки. Тепер він командир взводу.
“При тяжкому пораненні Віктора Галущака, керівництво вирішило передати взвод під моє командування. Від цієї звістки мені стало, дещо моторошно, бо це ж відповідальність за кожного. Коли відповідаєш сам за себе - це інша справа, а коли 30 хлопців під моїм керівництвом, і не дай Боже, якщо щось трапиться, треба перед кожною сім'єю відповідати.
Усвідомлювати, що від будь-якого мого наказу залежить життя всіх побратимів. Зателефонував до батька по пораду і почув у відповідь такі слова: “Синочку мій, я не знаю, що таке бути на війні. Ти у мене дорослий, розумний, рішучий, мужній. Твої очі бачили страх та смерть. Я не можу приймати за тебе таке рішення, бо воно важливе для тебе та твоїх побратимів. Порадься з ними, і я впевнений, вихід є. Я тебе підтримаю, я на твоєму боці, що б ти не вирішив не засуджуватиму, для мене з матір’ю ти - вже Герой”.
Так я взяв відповідальність за життя 30 побратимів на себе. Вдячний кожному, бо мої хлопці відважні, розумні, один одного підтримають і ніколи не підведуть”.
Нагороди Ігоря Філіпських.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
