На різних красноградських благодійних ярмарках та майстер-класах по гончарству можна зустріти талановитого майстра Рафіка Рустамова. Це людина, яка дивує Красноград своїми роботами з глини та різними виробами декоративно-прикладного мистецтва. Рафік пробував себе в різних напрямках мистецтва, але особливу увагу приділив роботі з лагенарією.
“Після армії я багато де працював, але завжди, хотілось навчитись чогось нового. Інтернету ж тоді не було. Тому, збирались за круглим столом творчі люди, ділились своїми ідеями та роботами. Так я перейшов на ліплення. Якщо всі ліпили все, що замовляли, аби грошей більше заробити, то я по-іншому підходив до своєї роботи, більш індивідуально. Моя творчість і привела мене до високого професіоналізму. А от більшість колег - майстрів вже не ліплять, бо змінили рід діяльності.
Потім я виготовляв фігурки Нецке, подобалась східна культура.
Роботи Рафіка з глини та гіпсу.
У пошуках натхнення у мережі я натрапив на роботу польського майстра з лагенарії - посудний гарбуз. Вона мені дуже сподобалась. Тому нині мої руки працюють не тільки з глиною, а і з лагенарією”.
Рафік народився на півночі росії і у 14-річному віці з родиною переїхав у Куп'янськ. Саме росія забрала у нього все – кохану дружину, рідне місто, дім, який будував зі своєю Іриною. Та попри те, що місто нині напівзруйноване, Рафік не покидає мрії повернутись назад.
Рафік Рустамов демонструє кувшин з лагенарії.
З півночі росії в Куп'янськ
Рафік народився у 1957 році у родині шахтаря на півночі росії. Його татові дозволялось вступити в кооператив в будь-якому місті радянського союзу, окрім столиць республік. Саме так сім’я Рустамових опинилась в Куп’янську. Україна їм дуже сподобалась, бо з одним місяцем літа та вересневим снігом вони мало що бачили на батьківщині. А в Україні – тепло, захоплюючі дух краєвиди, широкі лани, і небо, якого немає ніде.
“Коли тато обрав Куп’янськ ми не знали, як реагувати, а їхати треба. Батько зібрався, пурга була страшна. Найближча залізнича станція від Інти за 18 км. Добрався він, замерз, холодно, травень місяць. Уявіть, скільки одягу на ньому було. Приїжджає в Україну, а тут - сади цвітуть. Все як в казці.
Тато купив квартиру і ми переїхали з півночі ближче до екватора”.
Творчий підхід до всього у Рафіка родина заклала ще змалечку. В 2 класі він вже малював стінгазети, потім став редактором газети. Переїхавши до Куп'янська, ім’я Рафіка знали не тільки в місті, а і в районі. Саме малювання стало стартом його творчої кар'єри.
“Мені 18. З Харківського призову, потрапляю служити аж в Забайкалля. Їхали майже сім діб. Мама, поки я збирався на службу, все повторювала: “Синочку, Рафіку, було б добре, якби ти не потрапив до ракетних військ і якби не на кордон”. Та так і сталось. Потрапив я під китайський кордон і, звичайно, ж в ракетні війська.
Служба в мене була чудова. Мені пощастило, що я художник. Замполіт давав мені дозвіл працювати в його кабінеті, тож переваг я мав багато. Але в наряди мене відправляли, як ісих. Були і караули, і днювальні, і в частині залишали.
А одного разу мене шукали з головного військового штабу, хотіли забрати до себе як художника. А мій замполіт з норовом, українець, Гнатюк прізвище, як зараз пам’ятаю, взяв мене і заховав, не віддав. Потім мені сказав: “Рустамов, поки все в нашій частині не оформиш, нікуди я тебе не відпущу!”
Так я і залишився. Оформив все що можна було і не можна – всі стіни в частині, і актову залу, і парк, і перед головним входом. Я залишив після себе велику пам’ять у військовій частині.
росія забрала кохання всього його життя
Закохався Рафік на службі. Він віддав своє серце жінці на довгих 45 років спільного життя. Ірина стала йому не тільки дружиною, а й найближчим другом і порадницею. До останнього її подиху він тримав Ірину за руку. Саме нещадна війна забрала в нього кохання.
“Після першого року служби нас ракетників запросили в училище на захід для військовослужбовців. Там я познайомився із своєю красунею, з майбутньою дружиною. Ходив в самоволку, через паркан плигав. За це не раз потрапляв на гауптвахту. Моя кохана Іруся жила біля Нерчинська під самим китайським кордоном. Серцю ж не накажеш.
Мені дуже пощастило з Іриною. Народила мені прекрасного сина та красуню доньку. Я з нею, як одне ціле, один одного доповнювали. Вона - педагог в початковій школі, художниця і я художник, жили на одній хвилі. Зараз мені її дуже не вистачає. Прожили разом 45 років душа в душу. Але кохання всього мого життя у мене забрала війна. Не витримало серце.”
Коли почалась повномасштабна війна 24 лютого, Рустамови не могли повірити, що росія напала на Україну. Тепер, країна, в якій народився Рафік стала ворогом, агресором, який рве на шмаття рідну землю.
“Все не міг прийти до тями. Як так, як країна, де я народився, де народились мої батьки, тепер ворог. Як взагалі могла росія напасти на Україну. Пам’ятаю, зателефонував онук і питає мене: “Дідусю, а правда, що росія напала на Україну?” А я йому, щоб заспокоїти: “Ні, онучику. Це, мабуть, якісь навчання йдуть.”
Не вірив я. Не вірив. Дружина близько до серця сприймала все, що коїлось у нас в Куп’янську та і в країні, в цілому. З перших днів намагалася допомогти постраждалим. Ми тільки відсвяткували її День народження 22 лютого і через два дні війна. Паніки ніякої не було, але я бачив, як моя кохана страждає. Потім зовсім злягла. Мені було не до евакуацій, я був поруч із дружиною. Весна 2022 року винесла свій вирок. В березні помирає моя Іра. Постало питання, а як же мені її поховати – під пострілами, бомбардуванням, без дозволу на поховання, реєстрації смерті. Якось дістався до кладовища, і поховав її сам, біля батька”.
Кохана Ірина та коник, останній виріб, який вона встигла зробити до смерті.
Куп'янськ стирали з лиця землі
Рафік нікуди не виїхав, залишився в Куп’янську. Все чекав, що війна швидко скінчиться. Продовжував жити в своїй квартирі на п'ятому поверсі. А тим часом вибухи день за днем ставали все ближчими. Рафік навіть і не намагався, як всі, спускатися в підвал при сигналах тривоги. Аж поки в один з днів ракета не влучила прямо в його будинок.
“Я продовжував спати в ліжку, не прислухався до порад щодо двох стін. Вибухи я дуже чітко чув і день за днем вони ставали все ближчими. Та я спав в своєму ліжку. І тут пряме попадання в будинок. Стіни здригнулись так, що я підскочив, схопив ковдру і бігом під стіну в коридор.
Через декілька днів я пішов до свого друга. Його будинок знаходився прямо перед моїм, і з його балкона відкривається вся панорама міста. Ми вийшли на балкон, і я в секунду посивів ще більше. Там, наче, сцени з якогось фільму, бойовика. Залітає літак над містом, скидає касети на житлові будинки, потім підіймається в небо і так декілька разів. А ми стоїмо з другом, як оті зіваки, і не ворушимось, так моторошно було. Палають будинки, місто в диму, нічого живого не залишається.”.
Ще один страшний спогад досі не дає Рафіку спати нормально. Це день, коли росіяни колонами з прапорами йшли по його рідному Куп'янську.
“Купив хліба, і йду додому. Чую, за спиною шум. Озирнувся і завмер. Мову відняло. По обидві сторони дороги йшли солдати з автоматами і бронітехніка з прапорами росії. Я стою в центрі з авоською в руці. Під'їжджають, дивляться на мене, озираються навколо, а я говорю до них:
- Що мені робити? Чи можу я піти додому?
- Так! Іди!
Так і шли ми. Вони по обидві сторони дороги, і я - по центру. Як сцена з якогось фантастичного фільму.
Куп'янськ довгий час був під окупацією, тож виїхати звідти було неможливо. Як тільки у місто зайшли українські війська, я не вагаючись зібрав речі і виїхав до сина в Красноград. Місто зустріло мене добрими та чуйними людьми. Потужний творчий осередок Красноградщини радо прийняв мене, за що я безмежно вдячний.
Зараз маю можливість займатися улюбленими справами: гончарство, проводжу майстер-класм, допомагаю дітям виявити та розвинути творчі навички. Створюю предмети інтер'єру з лагенарій: світильники, бра, кувшини, вази для фруктів, для квітів та інше. Окрім цього займаюся виготовлення зовнішньої реклами. Справ дуже багато, але ні на мить мене не покидає мрія про скоріше закінчення війни та повернення до рідного дому."
Декілька робіт Рафіка з лагінарії.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
