“Я не дуже афішую коли, чого, скільки і кому відправила. Я не хочу розповідати про таку допомогу, бо вона дуже особиста, наболівша, наплакана. Ті, хто отримували від мене посилки чи кошти, вони і так самі це знають. І цього достатньо”, – каже Тетяна Маслова. Дівчина з Краснограда. Але з початком війни потрапила спочатку в Польщу, а далі в англійську родину. Там вона налагодила побут, віддала сина до школи. Але не забуває про рідне місто та всим, чим може допомагає Краснограду.
Тетяна розповіла нам про свій досвід переїзду в іншу країну та як допомагає красноградцям за сотні кілометрів від дому.
Події на Майдані 14-го та втрата мами
Тетяна Маслова почала працювати фотографом в 2012 році в Києві. А за два роки – в 2014 році повернулась до рідного Краснограда, бо страшно було знаходитись в центрі подій, які на той час відбувалися на Майдані. Це був перший страшний досвід виживання під час стрілянини, кровопролиття.
“На той час і думки такої не було, що живучи в цивілізованому світі нашому сусіду прийде така думка в голову - розпочати війну і вторгнутися на територію моєї неньки України”.
Несподівано для нашої героїні в Краснограді її навички фотографа теж стали в нагоді. До неї почали звертатися з креативними пропозиціями фотографувати моделей з модельного агентства міста та навчати дітей вести свій блог і вчитися фотографувати. Саме так Тася стала керівником фотогуртка в Красноградському РЦДЮТ.
“Потім я втратила натхнення і не побоялась собі в цьому зізнатись. Під час моєї вагітності, померла мама і саме це стало основною причиною. З’явилась спустошеність, соціопатія, нестерпний душевний біль та нерозуміння ситуації, як могла моя найдорожча людина покинути мене в той час, коли я, нарешті, стала мамою. В кого запитати поради, від кого чекати допомоги? Я все менше приділяла увагу роботі фотографа і все більше уваги своєму сину. Так я стала самотньо мамою і трохи недофотографом. Потім карантин”.
Тетяна Маслова
Страх за життя сина поборов страх виїзду за кордон
Події 24 лютого 2022 року тільки погіршили стан Тетяни.
“Яким воно було для мене? Та таким як і для всієї країни. Не очікуваний шок, страх, розпач. Деякий час була надія, що цей жах скінчиться, скоро, дуже скоро. Ну ще день. Ну добре, може тиждень. Ну ок, більше як місяць це точно не буде тривати. Але...
Пам'ятаю очі свого синочка Мілана, який розповідав про те, що зараз відбувається, як треба себе вберегти, яких правил дотримуватись, куди бігти, як прикривати голову, лягати в позу ембріона. Звуки сирени. Пам'ятаю перші вибухи і той страх, який в паніці перехоплює дихання, тремтіння колін. Пам'ятаю, як син питав постійно: “Мамо, ми ж не помремо зараз? А тебе не вб'ють? А я не залишусь сам? А давай краще я тебе прикриватиму собою, бо якщо ти вмреш, я не хочу без тебе залишатись, а так ми можемо померти разом і будемо на хмаринці знову разом, а там і твоя мама нас зустріне”.
Окрім свого душевного стану та стану в країні Тетяна не розуміла, як така маленька дитина може говорити на такі дорослі теми. Чому він боїться померти. Чому синочок має це все проживати та відчувати. Кожна мати не такої долі хоче своїм дітям.
Через деякий час стало більш-менш зрозуміло, що в маленьких містечках безпечніше, ніж у великих. В Краснограді було відносно спокійно і саме Красноград першим почав приймати переселенців. Тетяна почала допомагати нужденним людям – віддавала іграшки, взуття, одяг, меблі та їжу. На оренду квартири грошей більше не вистачало, на допомогу прийшли друзі, які забрали Тетяну з сином до себе.
“Я розуміла, так тривати довго не може. Страх, щодо виїзду за кордон все ще був зі мною, але думки про виїзд перемагали. В інтернеті натрапила на рекламу однієї Полтавської автобусної компанії, написала їм і вже через тиждень я виїхала до Польщі. Куди? До кого? Я їхала в нікуди. Квиток був до Варшави. Чому саме Варшава? Бо столиця, які ще аргументи”.
Гроші, які Тася взяла в дорогу невеликі, та вона знала, що голодними точно не залишаться. На кордоні їх погодували і дали сім-карти, а далі - Варшава. На кожному кроці українцям допомагали волонтери.
“Такої доброти я ще ніколи не бачила. Нам запропонували заселитися в ангар, де проживала на той час під одним дахом велика кількість людей: і старі, і малі, і собаки, і коти, і папуги тощо. Я відмовилась і за свої кошти орендувала на декілька днів хостел, в надії на кращий варіант житла на майбутнє. Так і сталося, через декілька днів знайшла організацію, яка запропонувала хостел, де за правилами можна було залишатися не більше двох тижнів”.
Центр прийому біженців у Варшаві
Програма Homes for Ukraine
Мовний бар'єр в Польщі майже не відчувався. Ще до війни там жило багато українців. Були думки пересидіти декілька місяців до кінця війни і повернутися, чи облаштовуватись тут і будувати життя з нуля. Тася багато спілкувалась з людьми і в одному з притулків для українців побачила дівчат, які реєстрували на виїзд в інші країни. Черги стояли чималі, особливо до Німеччини, найменша була до Англії.
“А чому б і ні подумала я? Подала заявку. Термін проживання в тому хостелі завершувався, а де жити далі я не знала. І тут на допомогу прийшла волонтерка з Краснограда Наталія Гришина, яка на той час була в Варшаві, і через свої волонтерські канали дізналась, де є вільні місця, і на ранок нас уже заселили в інший хостел.
З'явилися перші новини про подачу заявки на візу до Англії. За правилами програми Homes for Ukraine ми повинні були проживати в домі разом з сім'єю британців від 6 місяців і довше. Віза триває 3 роки, і чи продовжать її далі - ще не відомо.
І ось, настав той час коли нам по відеозв'язку телефонувала сім'я з Англії. Ми поспілкувалися. В розмові брав участь перекладач, тож діалог пройшов легко. Організатори дали нам добу на роздуми, чи подобається нам ця родина, чи подобаємося ми їм. Але відповідь надійшла упродовж години - ми сподобались один одному. Переліт оплатила місцева англійська громада та церква. Квиток був на 25 липня”.
Страйки в Великобританії це звична справа. В аеропорту страйкували робітники, щодо підвищення заробітної плати. Аеропорт не працював і не приймав літаки. Тасю з сином заселили на ніч в готель. І зранку на них чекали наново всі кола реєстрації і очікування на літак. Рейс затримався. З'явилися думки не летіти і залишатися в Польщі, Україна ближче і мова зрозуміліша. Страхи. Здоровий глузд повернувся коли оголосили рейс і треба йти на посадку.
В англійському аеропорту зрозуміла, як сумує за домом
“Переліт тривав всього дві години і ми вже в аеропорту Англії проходимо паспортний контроль. Стоїмо в черзі, як всі люди. Але мій активний Мілан не може так, його все цікавить: “А, що то? А, як там? А, для чого те?”
І хтось з черги почув нашу мову і перепитав:
- Where are you from?
- I from Ukraine!
І нас пропустили без черги. Запитали чи зустрічають нас наші спонсори і провели одразу за багажем, а після – в зал де нас зустрічали з українським прапором наша сім’я. І тут мене накрило. Весь цей час я думала, що не сумую за домом, через всі події і нові емоції я зосередилась на іншому житті, де існували тільки я, син, і думки, як прожити наступний день. І тут сльози градом. Зовсім чужі люди, які наважились прийняти в себе нас з сином тримають прапор моєї Батьківщини, посміхаються, обіймають, як рідних. Це не передати словами - це емоції, від яких шкалить адреналін і позитив навпіл з розпачем.
Ми сіли до автівки, і тут почалися перші кроки до адаптації. Бо знати що в Англії правосторонній рух і відчути це на собі - це різні речі. Відчуття що тут дійсно світ навиворіт. Пам'ятаю, мене як дитину водили по місту, допомагаючи зареєструватись в усіх установах, отримати сім-карту, банківську карту, відкрити рахунок. Показали найближчі магазини. Це були перші кроки, з якими дуже нам допомогли наші спонсори. Весь цей час відчуття постійного недосипу. Звідусіль лунає незрозуміла мова. До речі англійська мова, американська і британська - це дуже різні речі. А якщо це шотландський акцент, то їх не всі корінні жителі розуміють. А ще тут є валлійська мова, але нам пощастило і вчити її не треба, бо це здебільшого для районів Уельсу. Саме тут я почала максимально використовувати аплікацію перекладача, бо без нього неможливо обходитись”.
Труднощі сина в школі
В Англії шкільні канікули починаються в липні. Сина Тетяни, спонсори заздалегідь зареєстрували до 2 класу, бо йому вже виповнилось 6 років. В Англії йдуть до школи в 4 роки. Тобто 1-й клас це 4-5 років, 2-й клас це 5-6 років і так далі. Наздогнати своїх однокласників і просто зрозуміти правила школи і усвідомити всі нюанси іноземної освіти – важкий процес.
В школах діти переносять адаптацію по різному: хтось стає тихим і асоціальним, сидить на уроках з надією, що все якось само вирішиться, головне, щоб його ніхто не чіпав. Хтось терпить дискомфорт і тримає в собі всі емоції. Мілану в школі було дуже важко, іноді кидав предмети, кричав, декілька разів навіть побився і не тільки з учнями, міг вдарити дитину, вийти з класу і сказати, що нічого не розуміє і не хоче слухати те, що не розуміє.
“За рекомендаціями психолога і директора я почала ходити до школи, як волонтер. Була присутня на уроках, в їдальні на перервах. Була, як його тінь і особистий перекладач. Щодо навчання, не було навіть мови. Нам головне було допомогти Мілану відчути себе в безпеці і дати зрозуміти, що до нього тут добре ставляться, люблять і хочуть допомогти.
Ми стали ближче один до одного, стало більше розмов. Оскільки я вже знала всіх вчителів, учнів, робітників школи, деяких батьків, то в нас були спільні теми. Він розповідав мені, як провів пів для без мене, все в подробицях з іменами героїв і місцем, де це відбувалось.
Вчителі потроху почали додавати до його розпорядку дня вивчення предметів, а після нового року я зовсім перестала ходити з ним до школи. Мілан наздогнав своїх однокласників в навчанні і став отримувати перші шкільні грамоти. За пів року їх було аж чотири, в кінці навчального року, на заході, який спеціально організували для найталановитіших дітей міста – ми урочисто отримали нагороду від міської ради.
Професійний підхід вчителів нашої школи дав свої результати. Велика праця педагогів, моя праця та робота сина над собою. Важко влитись в англомовне суспільство не розуміючи жодного слова”.
В Англії існують українські школи, тільки здебільшого вони працюють у форматі позашкільних занять. Діти там вивчають культуру, історію України, грають на музичних інструментах, співають, створюють перфоманси. Українці, які тут проживають по декілька поколінь, організовували такі школи ще задовго до великої війни. Таким чином вони не забувають своє коріння і вчать української культури своїх дітей та онуків, котрі вже народились в Англії.
До слова, в Англії найбільша і найсильніша українська діаспора. Багато англійців приєднались до допомоги Україні і створили організації, які збирають донати, їжу, одяг, медикаменти і навіть автівки для відправки в Україну.
City Hub Ukraine та допомога рідному Краснограду
В одну таку організацію City Hub Ukraine звернулась і Тетяна героїня з проханням допомогти своєму рідному Краснограду.
“Мені не відмовили. Я дуже зраділа і швидко знайшла в Краснограді волонтерку Антоніну Базарну, яка відправила відповідні документи і список потреб. Зараз йде процес збору і найближчим часом машина з гуманітарною допомогою направиться до мого рідного Краснограда.
Але я не дуже афішую коли, чого, скільки і кому відправила. Я не хочу розповідати про таку допомогу, бо вона дуже особиста, наболівша, наплакана. Ті, хто отримували від мене посилки чи кошти, вони і так самі це знають. І цього достатньо. Я з сином в Англії завжди і всім нагадуємо, що ми з України”.
Таня розповідає, що в Англії часто проходять пікети на підтримку українців. По можливості, вона буває на кожному. Адже пікет – це не просто прийти постояти з прапором. Це ще одна можливість донести світовій спільноті важливість підтримки України, показати злочини, які підступний ворог вчиняє проти мирних мешканців.
Також вона особисто матеріально підтримує людей. Робить цн точково, адресно. Багато красноградців отримали від неї і пакунки із різною необхідною їм допомогою. Також висилала вона і гроші на потреби людей.
Тетяна говорить, що Англія така країна, яка не дає повністю розслабитись. Зараз на Тетяну чекає новий етап життя - переїзд від спонсорської родини в самостійно орендоване житло.
“Знайти житло це ще той квест: потрапити в чергу на перегляд житла, домовитись про оренду і це все англійською мовою. Завдяки родині, в якій я живу будинок знайдено. Зараз займаємось договором. Бюрократія тут теж процвітає, тож написати і підписати договір це лише перший крок з 10 кроків до будинку. З цим договором проходимо на перевірку ще декілька установ і сподіваємося, що і цю ситуацію ми зможемо осилити”.
Будинок після капітального ремонту та головне, що він поруч зі школою. Здають в оренду здебільш будинки без меблів. Тож придбати всі необхідні меблі, теж задача не з простих. Держава допомагає з оплатою першого місяця оренди і депозитом. Частково допомагають з придбанням побутової техніки.
Роботу знайти в Англії не складно, дивлячись правда що шукати. Все залежить від рівня мови. А, ще, одинока мати, яка має дитину до 14 років, не може працювати понад 5 годин на день. Або може, але при умові наявності кваліфікованої няні. Частину оплати за няню може компенсувати держава. Але це залежить від кожного окремого випадку. Тож маючи бажання, роботу завжди можна знайти.
“Щодо цін, тут все дорого, якщо перевести фунти в гривні. А так нормальні ціни. Зірки з неба я не можу собі звісно дозволити, але купити квіти дуже легко. До речі, квіти тут коштують зовсім не дорого. Йдучи за продуктами, я обов'язково купую собі квіти, і не тільки тому, що я вільна і незалежна жінка, а ще й тому, що це не дорого і красиво. А якщо запитаєте що тут найдорожче, то це квитки на літак під час шкільних канікул. Ціни з 20 фунтів підлітають до 250 за одну особу.
Чи подобається мені тут? Так, дуже подобається. Звичайно є свої плюси і мінуси. Але позитивного досвіду набагато більше. Чи сумую я за Україною? Так, сумую. Інколи прям аж дихання перехоплює, так хочеться повернутись і ті часи коли було легко, добре і де мене розуміли”.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
