«Коли почалась війна, взагалі не хотілося нічого малювати. Душа боліла за кожного українця, за кожного солдата, за кожну тваринку, яку спіткала біда», – говорить Наталя Скринник. Вона разом із батьком Василем – художники із Краснограда члени Національної Спілки художників України. Митці мали презентувати свою виставку до сторіччя Красноградського краєзнавчого музею. Підготовка розпочалась 23 лютого 2022 року. Тоді в музей завезли понад 150 картин. А вже 24 лютого все поспіхом демонтували і вивезли. Тепер полотна знаходяться вдома у митців.
А ще саме Наталя у 2010 році здивувала Харків десятиметровою декорацією-колажем з історичних архітектурних світлин Краснограда. Її визнали наймодерновішою експозицією. Перша ж виставка мисткині відбулась тоді, коли їй іще і чотирьох років не було.
«Тато змайстрував великі стелажі, десь з 3-4 метри в висоту. Це були величезні листи, на яких закріпив мої картини. Я була така щаслива. І є навіть світлина, де тато тримає мене на руках, а ми відкриваємо мою виставку вдома. До речі, вона зберігається досі», – пригадує Наталія.
Попри повномасштабну війну тяга до мистецтва перемогла і Наталя взяла в руки пензля. Всі картини з 24 лютого наповнені болем і показують, як і чим жив Красноград в ті дні.
Художниця розповіла нам історії 10 картин, які з'явились з початку відкритої війни росії проти України, які знаходяться в експозиції виставки, які знаходяться в Красноградській картинній галереї і має назву "Як ти?"
Картина «День 2й. Повітряна тривога»
Картина «День 2й. Повітряна тривога»
«Для нашої родини війна почалась не 24 лютого 2022 року, а 2014 році. Ми завжди брали участь у волонтерських роботах чи благодійних проектах. Не дивлячись на те, що ми творчі люди, адаптуємо свою роботу до добрих справ.
24 лютого зібравши необхідні речі та документи я з батьками спустилась у підвал. Тато увімкнув радіо, бо знав, що навіть якщо не буде світла, то радіохвилі завжди працюватимуть, і ми отримуватимемо інформацію про ситуацію в Україні. Мама телефон не випускала з рук: весь час моніторила події в Харківській області. А я сиділа, обіймала котика Версаля і не могла до купи зібрати свої думки, не могла повірити в масштабність ситуації. Ця атмосфера дуже нас гнітила.
На другий день ми застудились і зрозуміли, що при прямому попаданні в місце, де ми знаходимось, нічого не врятує. Та це не зупиняло нас готувати підвал до екстреного випадку. Зносили туди стелажі, готували консервацію, робили запаси питної води».
Картина «Фермерська гуманітарка. Молоко. 4й день війни»
Картина «Фермерська гуманітарка. Молоко. 4й день війни»
«Ця картина, на перший погляд, написана хаотично. Вона дуже емоційна. Якщо людина має тонкі відчуття вона завжди відчує натяки художника. Цю картину я пропустила через себе. Вона пережита.
На ній зображена наша мала стара площа міста навпроти Будинку Культури. На фоні видно наші архітектурні візитівки міста. Я стала випадковим свідком величезної черги по молоко, яке привезло якесь підприємство, як гуманітарку. Це був період перших днів війни. Ринок пустий, магазини пусті, у людей паніка, всі були схвильовані, лежали великі купи брудного снігу, мряка, калюжі, деінде подовбаний асфальт.
І ось в цій сірій масі людей поруч гралась маленька дівчинка в блакитному комбінезоні та з жовтим шарфом. Вона була як сонце в пітьмі, яке віддзеркалювалось навіть в калюжі. І саме цю безтурботну малечу нині ми назиаємо «діти війни»».
Картина «День 83й. То наш летить? Хто зна...»
Картина «День 83й. Тоннаж летить? Хто зна...»
«Не кожен може побачити винищувач серед хмар, який з'явився, як грім серед ясного неба. Одна з таких митей зображена на картині.
За вікнами моєї майстерні є невеличкий клаптик землі, на якому ми ніколи нічого не саджали. Він пустував років з 20. Але минулої весни ми зрозуміли, що треба щось робити, щось вирощувати. Тож багато чого посадили, щоб потім врожай відправляти як військовим, так і переселенцям.
Статуетка Венери Мілоської, мої пензлі та засохлі фарби, якими я не користувалась майже пів року, бо жила і спостерігала, пропускаючи через себе кожен день. Вікно заклеєне навхрест скотчем, неначе це мене від чогось врятує. Скотч, який перекреслив моє життя на до і після.
Цій картині люди дали дві назви: «Картина з Венерою», «Коли йде війна, всі музи мовчать».
Картина «День 111й. Сезон зелених суконь»
Картина «День 111й. Сезон зелених суконь»
«Я відкриваю свою шафу і розумію, що багато речей вже ніколи не вдягну. Вони такі яскраві, немов весна. Але це все вже не для мене. Знаю, що цей одяг допоможе нашим хлопцям на передовій, тому попросила тата змайструвати раму для плетіння маскувальних сіток. Замовили основу і винесли все у двір.
З мамою працюємо в основному в ночі: нарізаємо тканини на довгі тонкі смужки. Ми плели сітки і по 12 метрів, в залежності від замовлення. Час від часу дуже складно знайти матеріали певного кольору, тож ми переробляли все, що мали вдома, також зносили сусіди, і коли не вистачало тканини в хід ішли мої сукні. З однієї сукні довжини міді виходило до трьох квадратних метрів сітки.
На картині зображена моя літня сукня на плечиках, яку я точно вже не вдягну, але знаю, що вона врятує не одне життя наших захисників».
Картина «9 днів у підвалі»
Картина "9 днів у підвалі"
«Салтівський район, Данилівка. Час від часу рідні висилали нам свої світлини, якими розповідали про ситуацію. Один зі знімків я вирішила перенести на полотно. Перші найжахливіші 9 днів бомбардувань їх району вони провели в бетонному підвалі будинку, жодного разу не покинувши його. Діватись було нікуди. Стіни здригалися кожну секунду. Більшість рідних зібралась у них в укритті. Їх було близько 15 людей. Зима, холод, у підвалі 12 градусів, стоїть неймовірна сирість.
Найбільше на знімку вразила моя сестра з немовлям, якому не більше пів року, і ковдра, якою вони вкриваються. Ковдра ця, наче викладна ікона, так яскраво світилась в підвальній темряві. Харківські митці побачивши мою роботу дали назву: «Харківська Мадонна» Через деякий час моїм родичам вдалося знайти транспорт, та виїхати з міста і врятувати свої життя. Наша сім’я з радістю прийняла їх».
Картина «День 86й. Тимчасово переміщені»
Картина «День 86й. Тимчасово переміщені»
«У нас живе білий алабай. Його ми взяли з притулку. Історія цієї тварини дуже важка. Собаку покинули в вольєрі, на довгий час, залишивши без води та їжі. Потім з нього знущались, забирали та повертали в притулок. По травмах на його писку ми зрозуміли, що його били. Він навіть відвертає голову, коли бачить камеру телефону. Також ставиться серйозно до їжі, бо коли ми його годуємо, завжди щось приховає. Але він дуже добрий собака, наче м’яка іграшка.
Він з Одеси. Там його покинули. Потім він блукав десь на кордоні з Молдовою по смітниках. Волонтери знайшли пса і привезли до Києва. Моя матуся побачила об’яву в фейсбуці, прочитала його історію та написала волонтерам, що можемо взяти його до себе. Ще вона відправила їм світлини нашої сім’ї, щоб побачили, що ми люди здорові, без психічних відхилень та маємо тварин, які живуть з нами не на прив’язі, а вільно пересуваються територією двору.
Волонтери приїхали з Києва до Краснограда. Кандидатур сімей, які хотіла забрати алабая до себе, було кілька, але вони чомусь приїхали саме до нас. Перевірили умови і погодились залишити песика у нас. Ми цілий рік звітували волонтерам, відправляючи фото життя алабайчика.
Ми назвали його Річчі. В нього був свій вольєр, але він там тільки їв. Більше проводив час у дворі. Потім родичі привезли свого песика Акіта та курей. Собак ми вигулювали окремо, бо кожний має свій характер. А ще й кіт є, який всю свою територію помітив. Так і живемо: дружно, як одна сім’я».
Картина «Красноградська Мадонна»
Картина «Красноградська Мадонна»
«У нашому місті, по вулиці Різдвяній, росте старий бересток. За ботанічною системою підрахунку, йому близько 90-та років. На початку літа, ми його трошки підлікували, вичистили трухляву гілку, і зацементували. За два тижні по тому, на цементовій пломбі вирішила намалювати ікону. Поверхня була рівна і суха, та й погодні умови сприятливі.
Зробила підмальовок силуету, взяла олійні фарби без розчинника, аби щільніше лягли. Деталізувати лики вирішила наступного разу. За такої посухи фарба швидко висохла, тим паче, що цемент під нею був сухий і аж гарячий.
Але, напередодні трагічного ранку 18 серпня, коли був прильот, образ «заплакав». Через лики з'явилось три бурих патьки. Логічно - сокорух, але у мертвій гілці, крізь цемент, до 10 см завтовшки, і ніби виразки - отвори на рівній поверхні. Поясніть мені, як може сік буквально вимити фрагменти повністю висохлого, бо я до того перевіряла, олійного шару з цупкої поверхні? Домальовувати тепер не буду. Вона сама себе малює».
18 серпня 2022 року росіяни близько четвертої ранку завдали ракетного удару по Краснограду. Тоді загинули чоловік і жінка, їх 12-річну дитину вдалось врятувати. Всього в результаті атаки було зруйновано три будівлі і іще 12 – зазнали пошкоджень.
Картина «Я нікуди не поїду»
Картина "Я нікуди не поїду"
«Це один з куточків нашого будинку. Зверху портрет дідуся, який пройшов Другу Світову війну і його вже немає з нами, але його сестра живе в Харкові.
На початку війни ми ледь витягли її з Олексіївки, з-під ракетних ударів. Понад місяць вона проживала в нас. І саме в тому куточку ми поставили для неї ліжко. Вона часто сиділа і переглядала свій старенький фотоальбом. Та весь час намагалась втекти додому. Бабуся Лідія Калениківна, і їй понад 80 років. Проживши одну війну, вона рятується від другого геноциду українського народу».
Картина «День 311й. 5 годин до нового року»
Картина «День 311й. 5 годин до нового року»
«На картині зображено інтер’єр кухні. В нас багато старожитностей. Я з налобним ліхтариком готую новорічні страви. Це був перший блекаут у нашій країні. Немає не тільки світла, але і настрою. Та готувала я, бо дуже хотіла подарувати новорічне свято родичам, які збирались їхати до нас, бо їх сім’я настраждалась в підвалі, переколотилося усе життя, потім майже цілий рік бейдались по країні, шукаючи притулок. А ми в Краснограді як константа, яка нікуди не ділась та приймала у себе кожного, хто потребував допомоги.
У мене навіть була можливість під час війни працювати за кордоном, але відповідала, що звідси нікуди не поїду, я потрібна тут і зараз, особливо своїм батькам. Чи знаходитись за кордоном і бити себе в груди, розказуючи яка я патріотка і одразу така українською заговорила, і ми вже такі українці, такі волонтери «Ай-яй-яй! Допоможіть! Україна в біді!».
Коли дивишся на картину, нічого святкового там немає. Єдине, за що може зачепитись око, це ялинка на вікні, шампанське та фужери. Просто я не розумію людей, які зараз живуть безтурботним життям, які хизуються світлинами з відпочинку, або говорять про те, що війна далеко, а я тут. І мене дуже чіпляє те, що в реальності хлопці оберігають наш спокій, даруючи змогу насолоджуватись кожним днем».
Картина «Перший сніг»
Картина "Перший сніг"
«Злободенна тема… Коли йде повномасштабна війна в моїй рідній країні, то тільки і думаєш про хлопців, які тримають оборонну. Ідея цієї картини народилась після енного перегляду інформації в соціальних мережах. І Найбільше мене вразила світлина, яка облетіла весь світ, як хлопець лежить в окопі, в снігу, в дощ, вкритий тоненьким плащем. Під ногами в клубочок згорнувся маленький пес.
В цій роботі кожен бачить своє, що я не хочу навіть коментувати і озвучувати негатив. Кожен сам для себе вибудовує асоціативний ряд. Проте кожного разу ми повинні згадувати про те, завдяки кому ми тут, і що нам комфортно спиться, не так, як їм.
Це загальноукраїнський біль. Ми маємо що поїсти, тепле ліжко, а вони руки і ноги гріють окопними свічками. І не факт, що сьогодні мали змогу щось поїсти. Моя картина відображає ситуацію, з якою наші захисники зіштовхуються кожен день».
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
