Сьогодні життя стало більш сучасним, майже не збереглося давніх традицій. В часи комунізму, коли існували заборони, багато традицій, які передавались з покоління в покоління, втратились. Проте Івана Купала, що святкується в ніч на 7 липня, їх зберегло і донині. Звичайно, зараз неможливо влаштувати святкування з тим розмахом, що раніше, але згадати, як це було колись – ніхто не забороняє.
Краєзнавиця Галина Скринник розповіла цікаві традиції, пов'язані із святом Івана Купала, а також згадала і за сезон весіль та обрядів, які починалися після обжинків.
Водили “Куща” та пускали палаюче колесо з гори
Галина Скринник з розповідей старожил розповідає, як святкували свято Купала на Красноградщині. Каже, в давнину дату прив’язували до сонцевороту, а вже в християнські часи включили в його назву ім’я Івана Хрестителя. Це свято є аналогічним зимовим колядуванням та весняними гаївкам які відбувались перед Великодніми святами .
“Я жила далеко від річки, але розказували, як водили “Куща”, що уособлювало душі померлих, які під час Зелених свят мали здатність приходити в наш світ з потойбіччя. Ці душі “задобрювали” обрядами, що гарантувало благополуччя в родині.
Місцеві обирали гарну дівчину, для якої це була честь бути "Кущем". Вдягали її в білу довгу сорочку з вишивками , надягали найдорожчі прикраси та намиста, вдягали найкрасивіший фартушок, який підв’язували крайкою. Плели з верби, кленового листя та квітів пишний вінок на голову, а її саму прикрашали зеленню. І ось цю дівчину водили по вулиці до річки, співаючи обрядові пісні:
“Ой ми були у великому лісі
Нарядили Куста з зеленого кльону
Вийди господарю з нового покою
Винеси Кусті хоч по золотому”
Саме так люди пригощали “Кустяночку” солодощами, або ж давали гроші”.
В цей час інші дівчата теж плели собі віночки, потім гуртом пускали їх на воду. В деяких віночках підпалювали свічки. На березі зазвичай чекали хлопці. І, якщо віночок пливе, то буде щастя, якщо потоне - любові не буде, якщо горить свічка, то рік буде жити в парі, якщо ж погасла, то бути біді. Тож хлопці намагалися виловити віночки щастя аби залишитися з коханою.
З часів язичництва до нас дійшов ще один обряд: підпалювання багаття. Після пускання вінків, юнаки збирали хмиз для багаття, складали в велику купу, підпалювали, ставали в коло, хороводили, а потім по парах стрибали через вогнище. Вважалось, що вогонь має велику цілющу силу. Той, хто стрибає - тіло очищає.
“Ще був обряд після стрибків. Люди пускали вогняне колесо по дорозі аж до самої річки. Це було дуже красиво, але на сьогодні цей обряд втрачено. Закінчувалось святкування свята масовим купанням. Вважалося, що саме в цю ніч вся нечисть з води уходила, а сама вода набувала магічної та цілющої сили, як і всі трави.
Завершали свято Купали чудовим обрядом. Хлопець з дівчиною йшли в ліс шукати цвіт папороті. Чи знали чи не знали, чи є та квітка чи нема - та йшли, аби у парі наодинці поблукати.
В нас на Берестовій теж таке робили. Хто жив в той час в Шахівці та близько біля річки, ті святкували і добре це пам'ятають”.
Свято Івана Купала давало старт сезону весіль
Галина Скринник каже , що зазвичай після Івана Купала починався сезон одружень. Наречений з нареченою обирали дату після обжинків, коли вже люди мали більше вільного часу та, щоб стіл багатий накрити та приготувати страви зі свого врожаю. З середини серпня аж до Покрови грали весілля.
Колись у кожному дворі, чи біля двору ріс любисток. З роками на Красноградщині цієї трави вже й не побачиш. За останні роки люди почали вирубувати її, бо мало хто знає властивості любистку. Раніше у відварі цієї трави купали немовлят, щоб спали краще, використовували як спецію при приготуванні страв, збирали її на Трійцю. Молоді дівчата в п’ятницю після Івана Купала відваром з неї мили голову. Вважалось, що любисток є сильним зіллям для зцілення. А ще його використовували для привороту хлопців.
“Раніше шишками наречена запрошувала гостей на весілля.
«Просили батько,
просила мати
і я Вас прошу прийти до мене на весілля…»
Саме такими словами наречена у супроводі двох дружок в традиційному одязі, споконвіку, запрошувала гостей на своє свято. Нині, такі слова теж можна почути в багатьох регіонах України. Щоправда, з’явилося багато сучасних варіантів весільного запрошення.
До війни наречений та наречена одягали національній обрядовий весільний одяг. Вже в післявоєнний час намагалися бути городськими. Наречена імітуючи фату покривала голову тюллю або білою тонкою тканиною з віночком із квітів та стрічками. Надягала білу сукню і весільні прикраси. А наречений обов’язково на голову надягав картуз, надягав рубашку вишиту з піджаком, а в нагрудну кишеню кріпив квітку зі стрічкою, як у нареченої. Під комірець вдягав краватку. То було по-модньому, як наче з фільму “За двома зайцями.
Накривали великий стіл на багато людей з стравами та випивкою. Гуляли гучно, весело. А в кінці весілля, хрещений батько всім гостям роздавав коровай, дінце з під короваю клав на голову і починав танцювати. Тим самим бажав молодим добробуту, злагоди та повного столу”.
Завершальний та найважливіший обряд на весіллі - коли свекруха після зняття фати, покривала голову нареченої весільною хусткою. Цим обрядом мати нареченого давала усім зрозуміти, що вчора була молода - а вже молодичка."
Галина Скринник розповідає, що після одруження молодій родині допомагали будувати хату всім селом. Називався цей процес “Толока”.
“Цей вислів з’явився після війни. Після війни, особливо новій сім’ї чи людині, яка залишилась одна, було важко самій піднімати господарство та будувати хату, бо все робилося з глини. На допомогу приходили багато людей. Господар годував їх, а потім починалися заготовки: хтось коней приводив, разом робили заміс глини, хтось підкидав в глину солому, хтось воду підливав, хтось керував кіньми, щоб глину місити. Потім жінки з чоловіками подавали будівничим приготовленій заздалегідь сухий саман. Далі з цього саману викладали стіни. Йшла дуже кропітка та важка робота.
Потім окремо збирали та будували горище. Чоловіки накривали стріху і коли стеля була повністю накрита переходили до оббиву стін дерев’яними дранками. Накладали руками глину і валькували, а в кінці мазали. В цілому будівництво йшло майже все літо. В кінці усіх робіт, навесні, як хата вже була готова, жінки готували різні страви і накривали багатий стіл. Так святкували входини. А далі домовлялись та йшли допомагати іншим. Саме так, в місті та селах поступово з’являлися нові будинки.
Та головне було те, що всі вже намагалися бути міськими, а село відходило на задній план. В нових хатах на стіни вішали картини, не намальовані, бо їх ніде було дістати. Брали і вишивали самі пейзажі, чи будинки. Вишивані картини встановлювали в рамки та й вішали на стіни”.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
