Олександр Лимар із Кегичівки — волонтер, керівник центру «truck.help.ua_lt» та голова ГО «Тарасові Діти». Уже понад три роки він з командою допомагає військовим, евакуйовує цивільних, проводить благодійні акції для громади й не тільки. Його позиція незмінна: допомагати чесно, відкрито й безкорисно, навіть тоді, коли іншим байдуже.
Як він починав волонтерський шлях і звідки бере сили продовжувати? Які ситуації запам’яталися найбільше під час поїздок на передову? Перед якими труднощами постає зараз і чому вважає, що люди зневірюються? Журналістка Берестин.info поговорила з Олександром та ділиться його відповідями.
Допомагати, допомагати і ще раз допомагати
— Як давно ви допомагаєте військовим? З чого ви починали і як масштабували свою діяльність до керівника центру «truck.help.ua_lt» та голови ГО «Тарасові Діти»?
— Я почав допомагати військовим із перших днів повномасштабного вторгнення. Тоді був за кордоном, тож перераховував гроші на рахунки ФОПів та приватних осіб, які займалися допомогою армії та людям. Купував хлопцям автомобілі за власні кошти, закривав кожну шпарину харчовими продуктами й всім необхідним для ЗСУ та цивільних, привозив це все із Литви в Україну, щоб роздати тим людям, які цього потребували. Дуже допомагала моя Мама, вона підключала сарафанне радіо, завдяки якому люди дізнавалися про допомогу. Коли Мама померла (під час війни від COVID-19) стало набагато складніше. Але страшне горе мене не зломило, а тільки підштовхнуло заради її пам’яті йти лише вперед. Мама завжди казала, що я роблю добру справу.
Я родом з Кегичівки, тож ще у 2018 році я створив групу в фейсбуці «Підслухано Кегичівка» й висвітлював там волонтерську діяльність та громадську позицію. Всі питання, які стосуються мого рідного селища мені не байдужі. Я дякую голові нашого селища за небайдужість до потреб військових. Хочу сказати, що я на власній шкурі відчув страх війни. Моя дружина з сином були в окупації в Ізюмі. І коли вони виходили пішки з міста, я ніби сам пройшов 10 кіл пекла. Нікому не бажаю того, що я тоді відчував. Це дуже страшно. Бо життя це найцінніше, що у нас є, тим паче життя наших дітей.
Проте кожна добра справа — не лише моя заслуга. Це заслуга всієї нашої команди. Я контролюю процес і організовую, але кожен член команди виконує свої завдання і вкладається повністю, адже у нас спільна мета. І я лише бажаю, щоб люди діяли так само як ми. Якщо ми всі докладемо зусиль — зможемо досягти дуже багато.
Фото: Фейсбук ГО «Тарасові Діти»
— Допомога ЗСУ — безперечно важлива справа. І вона потребує сил, організаційних моментів та підтримки інших. Як ви з цим справляєтеся?
— Я сам не знаю, як справляюся і де беру сили. Коли був за кордоном, усе давалося трохи легше. Під час відряджень я просто працював, висвітлював проблеми наших людей у громаді й поступово «смикав» саму громаду, щоб вона постійно допомагала нашим Захисникам.
Я завжди роблю усе прозоро: показую, куди йде допомога, щоб люди бачили реальну картину. Бо я з тих, хто не терпітиме, коли крадуть гроші, а в цей час наші хлопці лишаються без найнеобхіднішого.
З того часу, як я повернувся на Батьківщину, кожен ранок починається з однієї мотивації: допомагати, допомагати і ще раз допомагати. Уже якось змирився з усім, працюю, відкрив ФОП, займаюся індивідуальною діяльністю, проводжу благодійні акції. І повторюю собі: ми не здаємося.
— Чи траплялися випадки, коли доводилося вибирати між власними потребами та допомогою військовим?
— Так, трапляються і часто, бо я завжди ставив допомогу нашим хлопцям та іншим людям на перший план.
Життя — це найголовніше
— Є певні потреби військових чи переселенців, яким ви приділяєте особливу увагу? Тобто, за якою допомогою до вас найчастіше звертаються?
— Особливу увагу ми зосереджуємо на житті. Життя й голод — це головне. Ми допомагаємо і з евакуацією, і з харчами, і зі смаколиками, і з багатьма іншими речами, спрямованими на те, щоб зберегти життя.
Намагаємося підтримувати всіх, але власні кошти вже давно скінчилися. Тому звертаємося до людей, проводимо благодійні заходи, аби хоча б частково покривати потреби військових. Постійно в дорозі, постійно в русі — і більшість грошей іде на дизель. Останнім часом саме на пальне й витрачається найбільше, але ми намагаємося балансувати й робити все можливе.
Коли люди звертаються по допомогу, я завжди виїжджаю особисто, щоб переконатися, чи справді вона потрібна. Ніколи не відправляю посилки поштою — шахраїв тепер дуже багато, і я не раз на цьому обпікся. Тож довіряти «на слово» вже не можу.
Наш девіз: завжди вперед і разом ми сила.
Олександр з батьком.Фото: Фейсбук ГО «Тарасові Діти»
— Чи траплялися курйозні або незвичні ситуації під час волонтерських поїздок, які вам запам’яталися?
— Було дуже багато таких ситуацій. І під обстріли потрапляли, і прильоти КАБів бачили на власні очі. Курйози трапляються постійно, бо ми ніколи не вибираємо, до кого їхати: для нас немає «свій/чужий», усі свої.
Найбільше запам’яталася поїздка, коли поверталися з Лимана. Їхали з Ізюма через бурову до Куп’янська. Машина — «Фольксваген Туарег», повністю завантажений допомогою: енергетики, батончики, домашні пиріжки, які ми з моїм побратимом Андрієм (позивний «Кузнєц») насмажили вдома, і різноманітні смаколики. Дорога пролягала територіями, де йшли бої. Прямо перед нами прилетів КАБ. Слава Богу, обійшлося без жертв.
По дорозі ми зупинилися й познайомилися з хлопцями з четвертої танкової бригади. Сказали: «Добрий день, ми з громадської організації “Тарасові Діти”, веземо гостинці, нам потрібно десь вивантажитися». Вони відповіли: «О, класно, чудово! Поїхали з нами». Ми погодилися.
Під’їжджаємо з ними вже в Ківшарівку. Вони раптом зупиняються, виходять і кажуть: «Хлопці, а хто ви взагалі такі? Документи є?». Я показав посвідчення, Андрій дістав посвідчення ветерана війни — тоді хлопці нас спокійно провели далі.
Ми вивантажилися, приїхав командир. Ми йому розповіли, яким шляхом їхали, а він тільки подивився й зітхнув: «От дурні, навіть ми тим шляхом не їздимо, там надто небезпечно».
Спілкувався тоді ще й із замполітом чи ще кимось із керівництва. Він сказав: «Велика подяка, що ви приїхали й привезли гостинці. Що вам потрібно? Може, грамоту чи подяку виписати?» Я відповів, що нам нічого не треба. Найголовніше, щоб хлопці отримали провізію й відчули, що вони потрібні. Бо коли люди перегорають і перестають підтримувати армію, військові теж втрачають віру — і це страшніше за будь-яку нестачу.
Подібного бувало чимало. Наприклад, на блокпостах нас не раз зупиняли, перевіряли документи, запитували, куди їдемо. Коли чули, що на Бахмут, жартували: «Ага, бахнуті на Бахмут їдуть». Я тоді питав: «А чого бахнуті?» А мені: «Бо яка нормальна людина зараз поїде на Бахмут?»
Фото: Фейсбук ГО «Тарасові Діти»
Чим більше людей об'єднається, тим більше ми зможемо
— Досить часто ви проводите акції, на яких пригощаєте людей смаколиками, роздаєте одяг та взуття за донат. Чи є поріг мінімального донату та як зазвичай проходять такі заходи?
— Ми ніколи не роздаємо речі чи одяг за донати. Це завжди безкоштовно. Особливо все, що стосується дітей, — для них намагаємося робити все безоплатно.
Донати у нас збираються за кашу, шашлик, воду чи інші частування. Але навіть тоді, коли люди просто приходять і донатять без жодних умов, ми завжди намагаємося віддячити — дати дитині круасан, сік чи щось інше.
Мінімальна сума донату розраховується з того, скільки ми самі витратили. Наприклад, шампур шашлику обходиться приблизно у 200 грн, ковбаска — 60–100 грн, тарілка каші — 100 грн, або ж 150 грн, якщо додати до каші кілька шматочків м’яса.
Наші заходи завжди проходять класно, але сумно те, що у моєму районі часто забороняють людям чи дітям приходити. Якщо й приходять — то починаються якісь притиснення. Тож приходять лише ті, хто нічого не боїться.
— Які ініціативи, на вашу думку, найбільше змінюють громаду і роблять її активнішою?
— На мою думку, справа навіть не в ініціативах. Чим більше йде висвітлення активності про допомогу в громаді, тим більше людей стають активнішими. І чим більше людей об'єднається, тим більше ми зможемо.
Проте взагалі є люди, які допомагають тихо. Просто комусь комфортніше мовчки задонатити чи передати якісь речі, і це не робить їхню допомогу менш важливою.
— Чи траплялися ситуації, коли ваша активність викликала непорозуміння серед місцевих чи колег-волонтерів?
— Серед місцевих проблем ніколи не було, принаймні я не помічав. А от серед колег-волонтерів — так, є багато моментів, які мене не влаштовують, і, думаю, їх теж щось не влаштовує.
Я вважаю, що якщо ти волонтер, то маєш робити свою роботу відповідально. Не брати для себе, не наживатися на цьому. Моя позиція проста: зберегти державу й максимально віддати себе допомозі. І я реально віддаю себе на 90 % — цього не приховую.
Але, на жаль, є люди, які лише прикриваються волонтерством. Через це виникають курйози. Наприклад, одного разу нам зібрали допомогу, щоб ми її доставили, привезли, а всередині виявилося гниле сало й не перебрані продукти — страшне видовище. Той випадок став переломним: довелося повністю розійтися з тими людьми. Нікуди від цього не дінешся.
Добро має йти від чистого серця
Фото: Олександр Лимар
— Чи траплялося таке, коли ваші акції або допомога надихали інших людей на власні ініціативи?
— Так, звісно, дуже багато таких ініціатив проявлено, і я цим пишаюся, класно, коли люди діють з власного бажання. Навіть діти чи підлітки дуже активно хотіли допомагати. Дорослі теж долучаються, хтось щось готує, хтось ще якось підтримує в міру своїх сил.
— Як люди можуть долучитися до ваших ініціатив, навіть якщо не мають досвіду волонтерства?
— Я вам так скажу: спочатку досвіду волонтерства ні в кого немає. Тут головне мати щире серце і бажання допомогти будь-кому: чи то військовим, чи то простим людям. До мене може долучитися будь-хто — тільки не ті, хто полює за якоюсь наживою чи вигодою. Таких я швидко викриваю і прощаюся без жалю. Було в мене багато таких випадків, тож дотримуюся правила: або працюємо з чистим серцем, або ніяк.
— Окрім соцмереж, як ви висвітлюєте свою діяльність, щоб про вашу діяльність дізнавалися люди?
— Більше в мене нічого немає, крім соціальних мереж — і то лише коли знаходжу на це час. Бо немає людей, які робили б усе це безкоштовно, а в мене коштів нема: усе витрачаю на допомогу та підтримку.
Зараз у нас є військовий, який намагається зробити сайт, щоб нас бачили, чули й можна було передавати айбани для допомоги. А так ми працюємо власними силами через соціальні мережі — і ще «сарафанне радіо».
Багато тих, хто потребує допомоги
— Як ви визначаєте успіх своєї роботи — через кількість допомоги, реакцію людей чи щось інше?
— Знаєте, останнім часом люди трохи розділилися: хтось стверджує, що роблю все заради грошей, хтось це твердження заперечує. А я просто на це не звертаю увагу. Дивлюся на те, як мені вдячні прості люди та військові.
І я зрозумів одне: якщо я допоміг навіть одній людині, це вже великий внесок.
Передача металошукачів одразу трьом підрозділам.Фото: Фейсбук ГО «Тарасові Діти»
— Як би ви оцінили готовність українців об’єднуватися заради допомоги ЗСУ та інших людей, які цього потребують?
— Готовність майже відсутня. Наша найбільша проблема зараз — ми програли інформаційну війну. Багато людей зневірилися. Вони кажуть: «Якби не волонтери, не військові, війна давно б скінчилася і все було б добре». Я останнім часом чую це все частіше. І багато людей просто перестали допомагати.
Бачите, тих, хто потребує допомоги, дуже багато, а тих, хто допомагає, набагато менше.
— І якби ви могли змінити одне системне правило в Україні щодо допомоги військовим або громадським ініціативам, що б це було?
— Я навіть точно не знаю, яке б це правило могло бути. Мабуть, для мене це «допоможи ближньому». Коли ми навчимося допомагати простим людям безкорисно, не очікуючи нічого натомість, тоді воно спрацює по-справжньому.
Зараз з’явилося достатньо людей, які користуються безкоштовною допомогою, користуються волонтерами заради власної наживи, і через це інші просто перестають вірити в добро. А воно існує, і робити його потрібно, починаючи з себе.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram, YouTube !
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та район!
