Дмитро Лінський на псевдо "Сектант" - азовець, який до останнього подиху захищав Маріуполь і Україну від російських загарбників. Він загинув 28 лютого 2022 року. На його честь у рідному Краснограді назвали вулицю.

“Я дуже втомлений”, - саме таким було його останнє повідомлення дружині Ларисі, яка по сьогодні не вірить в його загибель та чекає повернення додому.

24 серпня в День Незалежності в красноградському музеї імені П.Д. Мартиновича відбулось відкриття експозиції, де представили біографії бійців полку Азов, які мешкали на Харківщині та загинули за незалежність України.

В той день в музеї багато говорили про Дмитра та інших загиблих красноградців, які мужньо захищали рідну землю від підступного загарбника. Захід відвідали рідні азовця та розповіли, яким пам'ятають ще геть молодого хлопця, який не боячись нічого давав достойну відсіч ворогу.

“Я тебе кохаю. Дуже, дуже чекаю”

Дружина Дмитра Лариса Різван згадує, що до 19 лютого 2022-го вона була в Краснограді. Дмитро із її старшим сином Давідом залишились в їх домі в Маріуполі. Перед самим початком бойових ді і вона повернулась в припортове місто, бо чоловік сказав їй, що ось-ось розпочнеться війна і вона хотіла бути поруч з ним.

Лариса Різван дружина Дмитра ЛінськогоЛариса Різван дружина Дмитра ЛінськогоАвтор: Анжеліка Манучарян

"Я зібрала речі і повернулась до своїх рідних і до 22 лютого Дмитро був зі мною вдома. Вони тоді мали змогу не жити на базі, а приходити кожен вечір додому після роботи.

В ніч 22 лютого вже був наказ, щоб бійці залишались на місці. Полк Азов, останні пів року, потужно готувались до захисту країни від ворога. Вони знали, що буде війна, все діло часу. Весь цей час бійці дуже серйозно говорили з рідними з приводу вторгнення. Тому, майже, всі рідні полку “Азов” почали виїжджати з Маріуполя вже 22 лютого. Керівництво надало спецавтівки, щоб родини мали змогу виїхати з міста. Я відмовлялась. Відтягувала час. Не вірила, що війна може затягнутися, що може бути масштабною. Як і кожна любляча дружина намагалась залишитись і підтримати чоловіка. З чоловіком та дітьми 6 років жили в Маріуполі, бо він військовий та і база їх була там, майже 2 кілометри від дому.

24 лютого, вже о 2:00 ночі почались потужні обстріли, вибухи. Все було дуже чутно, тим більше, що ми жили на лівому березі. Син спав, я навіть не знала чи будити його, чи ні, тому що за шість років поки ми там жили завжди було чутно вибухи, завжди йшли бойові дії, і я не розуміла, чи це серйозно зараз, чи ні. Дзвонила Дмитру, а він на мої дзвінки не відповідав.

Коли розпочався о 4-й ранку по всій країні теракт, я зрозуміла, почалась війна. Я дзвонилась до чоловіка, він сказав зібрати все необхідне і виїжджати з міста. Пам'ятаю, що зателефонувала BlaBlaCar домовилась з автобусом, але вони виїхали без мене з сином. Тоді Дмитро почав шукати автівку. Він не знав, як розірватись між сім'єю та країною, бо всі хлопці вже стояли на захисті. В той момент їм було не до своєї рідні та сімей. Один з побратимів Дмитра, який був звільнений від служби, допоміг нам виїхати з міста. Вже через дві години на блокпості почались обстріли мирного населення, людей розстрілювали".

Востаннє Лариса бачила коханого Дмитра, коли заїжджала до них на базу та забрала телефон і зарядне. Згадує, як обійняла його, а він їй посміхнувся.

"Він завжди посміхався, завжди був веселою людиною, живчиком був. Всю дорогу пригадувала його посмішку, і зловила себе на думці, що це може бути останнім, що я запам'ятаю. Я зупиняла машину, благала повернути мене, благала обійняти його ще раз, але мені не дозволили. У мене почалась істерика. Зателефонував Дмитро, заспокоїв, пояснив, що, якщо я повернусь, він не зможе захищати країну, бо має постійно захищати мене.

Останній дзвінок був 28 лютого вранці. За всі ці дні нічого не їв крім снікерсів і коли. Навіть в останньому відеозв’язку я бачила, що він дуже втомлений. Все говорив, що то не важливо, енергія є, а значить буде перемога. О 14.00 попередив, що має перерву і піде поспить хоча б з дві години. Телефон вимкне, тож зв’язку не буде. О 14.30 прийшло останнє повідомлення: “Я дуже втомлений”.

Хвилюванню не було меж. Лариса не знаходила собі місця, бо чоловік не виходив на зв’язок. Всі думки залишились там: в місці, де 6 років жила з коханим. Там, де планувала щасливе майбутнє. Сум, розпач, біль - це все, що в неї тепер лишилось. Але ще жевріє надія, що колись повернуть його тіло. 28 Лютого о 17:00 Дмитра вбили.

“На зв'язок Дмитро більше не виходив. 10 днів я телефонувала і писала. До 10 березня я все чекала, що він мені хоча б напише.

Декілька людей знали про те, але не мали права мені говорити це. Вони не наважились, а чекали, щоб зателефонувала спеціальна служба.

10 березня о 14:30 я написала останнє смс повідомлення: “Я тебе кохаю. Дуже, дуже чекаю”.

Через пів години, мені зателефонували, і повідомили про те, що мій чоловік Дмитро Лінський загинув при виконанні бойового завдання. Весь світ здригнувся під ногами. В голові гул. Я кричала, благала про допомогу. Благала сказати, хто дзвонить і чому Дмитро загинув.

Мій син зателефонував за тим номером. Там спитали чи це Давід, тобто дали зрозуміти, що знають нашу сім’ю. Сину відповіли, що це правда, треба триматись.

Тіло не повернули. Останній його бій відбувався за Маріуполем на блокпосту. Хлопці, які вижили, спочатку намагались забрати тіло, але йшли жорстокі бої. На кожних 4-х наших бійців було 54 росіяни. Агресор вів потужні обстріли. Хлопці просто не змогли його витягнути. Ліпший Друг Дмитра командир, який віддавав накази, коли дізнався про його загибель, десь через годину намагався прорватись на поле бою та витягнути тіло. Вогонь не вщухав. Все ближче і ближче наближався ворог. Треба було відступати. Я зустрічалась в Києві із звільненими з полону побратимами, які знають, де лежить тіло, але розуміють, що наразі отримати його просто неможливо”.

У Лариси досі жевріє надія, що Дмитро все-таки живий. Нині у полоні росіян знаходиться ще один побратим Дмитра, який розповідав, начебто, той помирав саме на його руках. Тому дружина чекає військового з полону, щоб дізнатись більше про обставини загибелі коханого.

"Я зможу дізнатись де саме знаходиться тіло мого Дмитра, щоб я потім могла вийти на організації, які допомагають вивозити тіла. Організації, які допомагають знаходити ДНК. Тоді я зможу поховати його достойно.

Надія затухає, але я ще шукаю його серед полонених і живих. Я хочу вірити і вірю, що мій Дмитро живий.

Хлопці були на Азовсталі, звертались до командирів, аби повернули тіло. Та, на превеликий жаль, вони кожен раз відправляли не ті тіла".

Старшого солдата Національної гвардії України Дмитра Лінського з позивним "Сектант" нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно відповідно до Указу Президента України. Дмитро був снайпером другого відділення розвідки спецпризначення полку "Азов", загинув у запеклих боях за Маріуполь.

Нагороду загиблого героя передали його рідному братові Денису.

Денис молодший брат Дмитра ЛінськогоДенис молодший брат Дмитра ЛінськогоФото: з архіву КРДА

Дмитро дуже любив бабусю Валентину

На заході також були присутні молодший брат, мама і бабуся Дмитра. Зі сльозами на очах вони згадували захисника. Мама Світлана Василівна за весь цей час зверталась і звертається в усі інстанції аби повернути тіло синочка, і щоб пам'ятали його ім'я. На жаль, біль втрати в серці важко загоїти словами. Адже смерть близької людини – це велике випробування.

Бабуся Валентина Миколаївна, яка пропрацювала в ЦРЛ бухгалтером 40 років, згадує онука з великою теплотою. Найцінніший подарунок від Дмитрика, телефон, який міцно тримає в руках - останнє, що лишилось від нього.

Бабуся Валентина МиколаївнаБабуся Валентина МиколаївнаФото: з архіву героїв матеріалу

“Мій онучок ще змалечку був допитливим та веселим хлопчиною. Він найкращий. День і ніч плачу. Сльози душать.

Не було жодного дня, щоб він мені не зателефонував, розказав про себе, розпитав про моє здоров’я. Навіть зараз, я кожного ранку прокидаюсь, встаю, і питаю: "Онучик, рідненький, як ти?"

Кожного разу коли Дмитро приїздив, він завжди допомагав. І картоплю саджав і копав. Завжди радісний, настрій веселий. А дитиною хвостиком бігав за мною. Все питав що то? А що оце? Я не встигала відповідати на одне запитання, він вже пальчиком показував на інше.

Читали разом багато книжечок, бувало і по дві години. Знав на пам’ять багато віршів. Мій розумничок. А в 3-му класі він взагалі раніше всіх все писав і вирішував.

З дитинства займався спортом, футболом. Любив мої квіти в саду. Цікавився моїм життям. Завжди цікавився коли дерева краще висаджувати, чи восени, чи навесні. Завжди дзвонив питав смачний рецепт пирога. Тертий пиріг - останнє, що він готував і відправив мені світлину”.

"Тертий пиріг""Тертий пиріг"Автор: фото з архіву героя матеріалу

Виставка в Краснограді на честь азовців

В Краснограді на експозиції представлені біографічні планшети бійців полку Азов з Харківщини. Серед них наш земляк Дмитро Лінський на прізвисько “Сектант”.

На заході були присутні рідні загиблих, які приїхали з усіх куточків країни. Під кінець їх запросили відпустити кульки з лелеками в небо. На кожній з них були написані прізвиська бійців, як символ пам'яті про воїнів полку Азов.

Ганна Ахаєва старший науковий співробітник Красноградського краєзнавчого музею ім. П.Д.Мартиновича Красноградської міської ради ведуча заходдуГанна Ахаєва старший науковий співробітник Красноградського краєзнавчого музею ім. П.Д.Мартиновича Красноградської міської ради ведуча заходдуАвтор: Анжеліка Манучарян

"4 серпня через 547 днів ми кажемо: "З Днем Незалежності, Україно!". За ці дні ми змінили історію, змінили світ, змінилися самі. Всі дізнались, хто такі українці, що таке Україна. Ми почали поважати себе, і зрозуміли, що попри всю допомогу і підтримку світу, ніхто крім нас не буде виборювати нашу незалежність. Наші люди готові зупиняти танки ворога своїми руками. Нам не готові інші країни закрити небо, але ми маємо людей, які готові закрити собою рідну землю.

Сьогодні наша зустріч присвячена символу українського спротиву, бійцям особливого призначення батальйону Азов Національної гвардії України.

Після створення батальйон міліції Азов проводив тренування в Запорізькій області поблизу Бердянська та здійснював патрулювання навколо Маріуполя. Безпосередньо в бойові дії батальйон включився ще в 2014 році, провівши кілька невеликих боїв з диверсійними групами на околицях Маріуполя. Там же протистояли терористичним угрупування.

В 2014 році на Софіївській площі Києва, новобранці батальйону Азов склали присягу на вірність народу України та вирушили в зону АТО”, - зазначила Ганна Ахаєва, ведуча заходу старший науковий співробітник Красноградського краєзнавчого музею ім. П.Д. Мартиновича Красноградської міської ради.

Наукові співробітники та директорка Красноградського краєзнавчого музею ім. П. Д. Мартиновича Наталія Швець, організували відкриття виставки та підготували захід вшанування пам'яті бійців полку Азов разом з Світланою Безнос мамою Дмитра Лінського.

Ініціатором же пересувної виставки, яка експонується по всій країні, є Віра Литвиненко з Києва. Вона - голова громадської організації родин загиблих захисників України “Серце назовні”. Виставка експонувалась на західній Україні, в Миколаєві, нині йде підготовка до масштабного заходу у Києві.

Віра ЛитвиненкоВіра ЛитвиненкоАвтор: фото з архіву героїні матеріалу

“Хочу наголосити, що я мама бійця, з позивним "Вектор", який загинув в березні минулого року в оточеному Маріуполі. Всі жахи війни родини відчули ще в 2014-2015 роках. Ще тоді ворог намагався захопити припортовий Маріуполь. Понад 200 бійців з того моменту по сьогодні повернулись додому “на щиті”.

Дивіз Азовців: “Або зі щитом, або на щиті”.

24 лютого, не тільки родини наших хлопців, а і все населення Маріуполя, затамувавши подих, спостерігали, як ворог намагається знищити місто і його захисників. Ці жахи, ми, батьки, пережили разом зі своїми воїнами.

Потім березень, квітень, травень. Потім жахливе очікування тіл.

Неможливо передати, які жахи переживають родини та, які жахи переживають наші хлопці, чоловіки, сини. Понад 700 з них, ще досі в полоні. Над ними знущаються, бо це вся сутність окупанта, знищення нескорених.

В двох залах ви побачите фотографії красивих, спортивних, з вищими освітами, молодих хлопців і дівчат. Подивіться їм в очі, почитайте їх біографії. Це справжня еліта української армії. Їх всі називали нацистами, але вони, перш за все, оберігали мирне населення. Вони допомагали виводити цивільне населення з Азовсталі і гинули, нещадно гинули, смерть за смертю уходили азовці. Що ще має зробити божевільний сусід, щоб люди нашої країни зрозуміли хто такий ворог? Рашиська федерація, чи полк Азов!?” - сказала Віра Литвиненко.

Захід, присвячений пам'яті загиблих бійців полку "Азов"

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!

Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!