Сімью Балкових знає весь Красноградський район. Григорій та Антоніна зустрілися в Наталине. Разом вже 55 років, відсвяткували смарагдове весілля. Мають двох красунь доньок Ольгу і Світлану та чудових онуків.
Григорій Васильович народився 20 червня 1939 року в Наталине. Відмінник народної освіти України. Пройшов післявоєнні часи голоду. Закінчив 7 класів. Після школи вступив до Харківського університету культури. Потім працював завідуючим Наталинським клубом. Був і депутатом, але основна його робота - це народна самодіяльність, яка його і прославила.
Антоніна Яківна народилась 20 березня 1945 року в Йошкар-Ола Марійській АРСР, нині Марі Ел. Після смерті матері її віддали в інтернат, а потім перевели в спортивну школу-інтернат. Її любили там завдяки спортивним досягненням. Після школи пішла працювати на бавовняний цех. Далі буріння і переїзд в Красноград. Доленосна зустріч з коханим в Наталине і народження прекрасих доньок Ольги та Світлани.
Журналістка Красноград.info поспілкувалась з подружжям, проглянула їх фотоальбоми та розповідає історію життя пари через фотографії та найяскравіші моменти, які Антоніна та Григорій Балкові прожили разом.
Великий тяжкий шлях до чудових змін
Григорій Балковий завідуючий Наталинським клубом. 7 листопада 1960 рік.Фото: Анжеліка Манучарян.
Ця світлина зроблена для газети "Зоря" в день, коли Григорій Васильович став завідуючим Наталинським клубом. Але шлях, який пройшов до того великого дня, був вже надто важким для хлопця, який народився в страшні, воєнні, голодні часи.
"То я стою біля нашої хати, що моя мати Ольга Антонівна Птишник сама ліпила і будувала. Ця хата пережила багато історій мого життя та життя родини Балкових.
Народився я в 1939 році в Наталине. Окупацію пройшов тут. Пригадую, взяли в колгоспі коней, і на підводах виїхали з села. Харків був чи закритий, чи як, бо ми до Дніпра тікали через Магдалинівку та Зачепилівку. Хотіли переплисти через Дніпро. Ми дійшли до Дніпра а воно вже підірване, були сім’ї, які йшли по річці, а ми позаду, дивимось, і тільки бульк - і немає їх. Мама каже: "Дітки, вертаємось додому, що буде то буде". Повертаємось, а тут німці: “Ком, ком! На хаус! Колхоз! Пук, пук!”. Коней наших хороших ці гади забрали, а дали в обмін своїх худих, страшних, замучених.
Перед тим, як їхати ми вирили в дворі велику яму, обложили соломою, поклали туди подушки, перини і дещо з продуктів. Коли вже повернулись, не було нічого, розграбували німці. Поліцаї потім почали приходити в село - грабували, били людей, жінок гвалтували. Наші хлопці теж йшли в поліцію, щоб в Германію не забрали, бо страшно було, жити хотілось. І ото до 1943 року були в окупації. Німці коли відступали підривали гранатами льохи, якщо там ховались дві, три сім’ї. Мама була в полі, коли відкрили наш льох. Брату старшому було 12 років. Він не поголений був, так ці вирішили, що він партизан, витягли його на розстріл. Сусід наш дід Палянський побачив це, почав пропонувати німцям шнапс. Бросили ті мого брата і пішли, три стакани бурячного шнапса хильнули і впали. Мати нас швидко забрала і ми втекли.
В Краснограді лишили багато полонених німців. Вони почали будувати міст, дорогу. Їздили в колгоспи, брали підводи, щоб возити пісок, глину. Оця дорога центральна була, як гора. Це все німці вирили, і під залізничним мостом, аж до верхівки, і почали роботу. А був випадок, їде німець на бричці в центр, а я стрибнув на неї покататись. Той побачив мене, як ляснув по мулу, вона на дибки, а я впав. Головою дуже вдарився об шосейки, сповз в ривчак, так і пролежав добу, аж поки прокинувся і пішов додому. А дорога наша тут і трохи на Попівку була вся з шосейки - це такі камені гладенькі, сірі.
А ліси наші називались - перша кресова, друга кресова і третя кресова. Від Красноградської фортеці в лісах вишки - креси були, на них зверху кидали солому. Це, ще коли татари йшли, солому підпалювали, димок пускали, щоб далеко бачили біду. В фортеці входи закривали, воду пускали кругом себе. Ходи були аж до Піщанки. До чого ж я розповідаю, бо мати ходила туди за кресову хмизок збирала. В’язка ззаду, я прив’язаний спереду, і пішки додому ходили. А брати тоді вже вчились і працювали в ФЗУ - фабрично-заводському училищі.
У мене брат Володимир добре співав. Як його хтось шукав, то завжди казали, як почуєш десь спів то знач Вовка там. А трактор у нього був ЧТЗ, великий завбільшки як хата, заводився ломом і як не встигнути відскочити, то можна дуже травмуватись. Вовка був маленький, худенький, трактор їде, а хто там і не видно.
Осінню сніг випав. Прибігає сусідка до матері і каже, що в лісі, в кресовій, Володька впав в окоп, заснув, снігом його примело. Вона пішла, затягла на ковзани його, привезла додому, одтерала горілкою і врятувала, навіть запалення не було. Мама служила у лікаря Комісовського, то він її багато чому навчив, як працювати без ліків, тоді ліків не було, як зараз.
А далі 1946 рік. Страшне, що було. За рестораном Лісний, великі поля супіску і саме там сіяли жито. А після жневів, що лишилось, школа йшла убирала, а потім люди йшли “крали”. Я зі своїм другом Шурою Птишником пішли шукати хоч якісь колосочки, бо дуже голодні були. Чую Шурка кричить, що колосок знайшов і одразу до рота. Звідкілясь взявся об’їзник, так він нас батогом так побив, що спини сині були в ранах глибоких, а нам по 6 рочків. Що Гітлер, що Сталін - фашисти однакові. Мати пухла лежала від голоду, я теж пухлий був. Все бігав на млин просив хто, що дасть. А потім брат з гармошкою пішов просити. Співав, танцював і впав на гору з пшениці. Поки ті сміялися та хлопали в долоні, він бистро зерна сипав в кишені та в штани. Прибіг додому, дістав жорнова, перетерли зерна в муку. Напекли хлібців. А я гарячий з’їв, так погано стало. Вибіг з хати, від болю не знав куди подітися. Добіг до річки і в воду впав. Так пролежав цілу ніч. На ранок легше стало.
1947 рік. Вчителька йшла селом, дітей до школи записувала. Я прийшов додому, взяв ящики з цукерок, порізав, підшив - зошит собі зробив. А чорнила з бузини робили. Потім у мене нога розпухла, що і ходити не міг. Привезла мати до лікаря, а він дивиться одяг у неї латка на латці. Подумав, бідняки якісь. Зробили операцію, наклали гіпс і відправили додому. Два класи провчився вдома. Зошити передавав вчительці на перевірку. Закінчив я школу №2, та що біля Благовіщенського храму, приміщення недільної школи. З Наталіно до школи 4 км, я вже на пальцях скакав до крові. Я потім у лікарів просив відрізати ногу, бо терпіти біль сил не було. Направили в Харків до лікарні, оглянули, а лікарка і каже: - “Грішенька, я зроблю так, що ти будеш танцювати. Тільки робити треба без наркозу”. Вирубали кістку, зробили операцію і я почав ходити.
Про Григорія Балкового пишуть в газеті.Фото: Анжеліка Манучарян.
Дуже книги любили читати. Всю Наталинську бібліотеку перечитали з друзями - така от самоосвіта була. На гармошці грав добре. Пішов в клуб Наталинський, директором була Анастасія Михайлівна Тимошенко. А самодіяльності на той час ну ніякої не було. Привезуть тричі на місяць кіно - і все. Я зібрав людей, потроху збирали різні костюми, атрибути, робили штучні бороди і почали п’єси ставити. Потім пішов до Юхима Гавриловича батька Івана Сенченка, а він на бандурі грав. Попросив його створити хор, щоб пісні були і в два голоси. Головою сільради був Іван Стукун, то він у 1960 році взяв мене завклубом. Одразу поставили і рукводом. Взяв в клубі баян, навчився грати і за три тижні на 8 березня я підготував прекрасний концерт", - розповідає Григорій Васильович.
60 років по тому
На світлині сестра Ліза, Антоніна та брат Аркадій. Зустріч 60 років по тому.Фото: Анжеліка Манучарян.
Після смерті матері, доля кидала Антоніну Яківну по різних інтернатах, як ї її сестру та брата. Зі сльозами на очах сьогодні розповідає про своє дитинство. Про роботу пригадує багато чого цікавого і говорить, що то були веселі часи. Але зустріч з Григорієм змінила все її життя.
"10 років інтернату - з 1-го класу по 10-й. Ця історія болюча для мене по сьогоднішній день. Я маму дуже любила, а після смерті в 1952 році нас всіх розподілили в різні інтернати. Правда, мене там ніхто не ображав, скоріш я, ніж мене. Досі не можу дивитись на кирзові чоботи. День у день в них проходити в мороз, сніг, дощ, спеку. Директор Олексій Іванович, завжди ругав мене, але я не пам'ятаю за що саме. Я дуже багато років простояла в кутку під рукою Сталіна. Там просто стояв бюст Вісаріоновича з простягнутою рукою, так я під нею і стояла.
Коли вже виповнилось мені 14 років, знайшла мене старша сестра Ліза. І брата Аркадія дуже люблю. Як він в 14 років потрапив в Україну в Донецьк, ніхто не знає, так досі там і живе. Вони приїздили до мене в Наталине 14 років тому. Лізавети 3 роки, як не стало, а Аркаша так і живе в Донецьку.
Активісткою була, спортсменкою, струнка красуня. Саме завдяки моїм спортивним досягненням я потрапила в спортивну школу-інтернат. Наша команда брала участь в різних олімпіадах, і завжди перемагала. Переможців одразу відправляли на різні екскурсії. Для нас це було на диво. Де такі діти могли побачити інші міста, як сиділи завжди в інтернаті", - говорить Антоніна Яківна.
Григорій в образі
Григорій Васильович в образі фотографується перед виставою. Наталинський клуб.Фото: Анжеліка Манучарян.
"Це я на фотографій перед п'єсою "Сватання на Гончарівці" вихваляюсь в Наталинському клубі. А потім грав п'єсу Марко Вовчок. Доречі, у мене з Марко Вовчок є чудова історія.
Дякуючи заввідділенням культури, в 1961 році відправили до Харкова вступати в інститут культури, що на Бурсацькому шляху. Здав документи, попереду екзамени. Українська література. Тягну білет - “Інститутка” Марко Вовчок, образ прапороносця Гончара і вільна тема. А біля мене сиділа дівчина вагітна. Просить мене розказати про Марко Вовчок, а я хлопчина сільський, взяв і все розказав. А вона ще каже мені не швиди, бо я записую. І тут, до мене дійшло, що я все розказав, а те саме мені писати ж не можна. Дивлюсь, а у всіх шпаргалки по 12 листів, якісь записки в кишенях. Взяв листок, написав теми декілька речень і на півтори сторінки написав ідею. Вийшов і кажу собі: - "Ех... Грицько… Грицько… прогорів ти".
На другий день, дивлюсь, у двійках мене немає. Пішов здавати усне, а там звертаються до мене наче вже 100 років знають: “Ой, Балковий. Ми ж за вас вчора сперечалися. У всіх тексту по 10 сторінок. Глянули, а у вас тексту на півтора аркуша і все чітко, по темі, без лишньої води”.
Іду далі, дивлюсь на кабінеті написано “Історія”, зайшов, взяв білет, розказав все, як треба. А мужик один глянув і каже, що в цій групі Балкового немає, але оцінку зарахував. Ось так хлопець із села вступив у Харківський інститут культури. На першому курсі потрапив знов під хірургічний ніж. Пропустив надважливу першу сесію, але, всі 12 заліків здав бездоганно", - з великим задоволенням ділиться спогадами Григорій.
Спортсменка Антоніна Іванова
14-ти річна Антоніна Іванова кидає ядро. Позує для газети.Фото: Анжеліка Манучарян.
"Спорт - то моє життя. Я так любила різні спортивні розваги, стрибки в висоту, біг на різні дистанції. Гранату, диск та ядро кидала в командних змаганнях. Пригадую позвали мене і просять кидати ядро, бо дівчина Рая травмувалась. А я на відріз відмовилась, бо не хотіла бути, як Рая. Думала, що всі, хто кидає ядро, такі ж дебелі, як Рая. Єдине, я в стрибках в довжину не брала участь.
Світлина ця зроблена коли мені було 16 років. Зняли мене з уроку, фотографувати для газети про переможців змагань. А ми так ходили - в кофті спортивній, майці, шортах та спортивних черевиках, бо це ж була спортивна школа-інтернат.
Якось відправили мене парцювати в піонерський табір вихователькою. А я дітей не дуже любила, бо в інтернаті скільки років росла. А з ними ж бавитись треба, щось придумувати. Так я, що придумала - їх кожен день на ставок водила, щоб нічого не робити. Вони у воді чудово самі грались, а я на бережку сиділа, контролювала", - розказує пані Антоніна.
Бавовняний цех
Антоніна з напарницею в бавовняному цеху на ткацькій фабриці.Фото: Анжеліка Манучарян.
"В 10 класі з подругою втекли з інтернату вчитись у ФЗУ, на ткацькій фабриці. І ніхто тоді ж і не сказав, що нам належала квартира і робота, як дітям сиротам. Ото дали 20 рублів, кирзові чоботи та фуфайку, бо плюшеве пальто мені були не до вподоби. Від однієї назви кирзові чоботи та плюшеве пальто - мене вже вивертало. Викинула я ті сапоги та купила за 4 рублі сукняні чоботи. Хто не знає, що таке сукняні чоботи, тому повезло в житті. В суху погоду їх ще можна носити - красиві, а в дощ вони розлазились прямо на нозі, що аж чавкало все. Отже, на фабрику завозили бавовну, потім, вона проходила всі стадії обробки в різних цехах і вже вихід мав бути в готових тканинах. Я потрапила в прядильний цех. Я була прядильницею. Працювала за станком, де стояли 360 веретен. Постійно треба бігати і слідкувати за ниткою, яка намотувалась на катушки. Якщо, прогавити, ровниця намотувалася і зупиняла весь процес. В руках носила завжди ключ, яким мала прокрутити гвинт, щоб запустити роботу ровниці на станку.
Пізніше, в 1964 році поїхала на пароплаві до сестри в Саратов. Там працювала в бурінні кочегаркою. Платили мало, кормила та одягала мене сестра, але це був прекрасний період життя. Потім прийшов час скорочень. З подругою сіли, розкрили мапу буріння. Від нашого буріння були контори різні, які по скороченню переводили в Україну. Був варіант у Первомайську, а дивимось, така жирна червона крапка, де теж є буріння - це Красноград. З подругою переїхали сюди. Пішли в Наталине в контору до начальника, його на місці не було. Пішли додому і там немає. А на вокзал нам не можна, бо там переночуєш, а о 04:00 ранку вже виганяли всіх. Зустріли чудову жінку бабу Шуру, яка нас пустила до себе жити. І дякую пані Рядовій, повела мене до Володимира Івановича, так і почала працювати лаборанткою в бурінні. Потім навчалась і перевелась в газопромисел", - розповідає Антоніна Балкова.
Відмінник Народної освіти
Фото: Анжеліка Манучарян.
"На світлині я з баяном, а співає Тетяна Бондаренко. Самодіяльність в Сільгосптехніці. Ця організація розташовувалась перед овочевою фабрикою. Там працював 3 роки. Я писав сценарій і з працівниками готував концертні номери. Так само вів самодіяльність у Консервному заводі цілих 12 років - 12 років у Мартинівці, 5 років у ПТУ. Раніше, якось всі люди були талановиті і тяглись до творчості, до яскравих ідей.
Працював ще й зі школами. Займався з 30 хлопцями та трьома дівчатами. Вивчив їх на баяні грати. Був концерт шкільної самодіяльності, я виставив 10 баяністів, так ми, як урізали - ех, ото вже міць була так була.
Наталине та Попівка були переможцями в художній самодіяльності. Ну, а 18 червня 1985 року мене нагородили нагрудним знаком “Відмінник народної освіти”", - говорить Григорій Балковий.
Делегація з Німеччини
Григорій Балковий з делегацією з Німеччини.Фото: Анжеліка Манучарян.
"У 1975 році приїхали в Наталине німці з дружнім візитом. Так я їм показав, що таке радянський союз і Україна. Вони зрозуміли, що наші люди, наша культура, наші пісні це більше ніж радянщина.
Рік по тому, приходить в клуб Ольга Іванівна Рибальченко, читає лист від делегації з Німеччини: "Запрошуємо друзів в Німеччину. Обов'язково, щоб був присутнім геноса Григорій". Геноса німецькою значить товариш. Взяв я баян новий і поїхали. Були і в Ліпциху, Дрездені, Берліні і вже в райкомпартії прощальний вечір був для них, а я стільки грав, що і ремні на баяні обірвалися. Пізніше, часто я з Тонєю їздили до них в гості", - ділиться Григорій Балковий.
Лялька Ольги
Фото: Анжеліка Манучарян.
"Старша донька Ольга. Прекрасна чудова дитина. Слухняна, але з норовом. Ніколи не кричала не неї. Дуже любила, як татусь книжки їй читав. А був випадок, їй вже було років 6. Я схватила книгу читаю, Гриша взяв, теж читає. А Олюся бігала все просила їй почитати. Гришко сказав їй взяти книгу і самій читати, а вона читати не вміла. Затихла доця. Дивимось, Олюня під ніс собі, щось бурмоче, тихо читає. В перший клас пішла, краще всіх читала. Закінчила Красноградське педагогічне фахове училище, Харківський Педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди і Харківський політехнічний університет.
А це на світлині вона у дворі гуляла. Десь, хтось їй ляльку дав. То вона не задоволена, принесла нам показала, що в неї немає, а в інших є. Ми поїхали з Гришею ляльку купили. Вона її з рук не випускала. Обідала з нею, вечеряла з нею, а потім, взагали постійно з нею була", - розказує Антоніна Яківна.
Світлана годує рибок
Фото: Анжеліка Манучарян.
"На світлині маленька 5-річна Світланка в новому Наталинському садочку рибок годує. Фотографували для виставки. Знаєте, як раніше було, заходиш в дитячий садок, а там висять фотографії різні з дітьми. Чудова дівчинка. Не могли нею надивитись. Любили її дуже в садочку. А я взагалі на неї плани мав. Я господарство мав. І дуже любив нутрії. Все мріяв, щоб Світланка закінчила хутрове училише і шила шапки з нутрій. Так же ж і гроші можна було б заробити. Ну, хутрове училище вона закінчила, але з хутра нутрії вона так нічого і не пошила. Ну не її то все.
Світлана в Попівській школі працювала. Потім працювала на моєму місці лаборанткою. Далі закінчила Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу й тепер займає високу посаду" - говорить Григорій Васильович.
Гриша і Тоня
Григорій Васильович зі своєю коханою Антоніною Яківною.Фото: Анжеліка Манучарян.
"Закінчив інститут у 1966 році. Хата стара, яку мати побудувала в 1946 році, почала розвалюватись. То я вже побудував нову хату. Заробітна плата була 38 рублів, а хліб - 16 коп., можна було жити і будувати. Довго будувати, але можна було. Так вже ж і про сім'ю думати можна.
Як зараз пригадую, 1968 рік. Стою біля клубу з другом Станіславом Пересадою. Дивлюсь, ідуть двоє дівчат. Незнайомі, якісь чужі. Точно не Наталинські. Кажу Стасу: "В тебе вже є дівчина, то я вибираю оту, що з краю - високу та струнку". Забираю їх у клуб на кіно, а він забитий. А дівчатам фільм хочеться подивитись. А в мене двері були в гремерну з виходом на сцену. То я посадив дівчат, розкрив двері, сам сів поруч. А пізніше з баяном почав проводжати мою Тоню додому. Тоді ж і корова була, так я їй замість квітів, молоко приносив. Вже 23 січня 1969 року забрав її до себе. Так і почали жити разом", - розказує Григорій Балковий.
- Ну, Васильовича версію ми послухали. Антоніна Яківна, вам теж одразу Григорій сподобався?
"Нам тоді баба Шура сказала, що в Наталине кіно є. Ну я з подругою і пішли пішки з Краснограду на фільм. Дивлюсь, хтось кличе нас, рукою маше. Я ніяк не реагувала. Стоять собі і нехай стоять. Я не хотіла його зовсім, ну дружити добре, але, щоб жити і в думках не було. Подивились ми фільм. Додому провів. А потів занадився ходити до мене кожен день. Ой, думаю, ото я попала. А ні квітів тобі, а ні прогулянок. Молоко в хвіртку почав носити, бо я ж не пускала до себе.
Але, коли разом вже поїхали до Лізи в Саратов. прогулюємось, сестра каже, що в мене чудовий Гришко. А я їй у відповіть:"Поганих не тримаємо". Я вам так скажу, це зараз він завжди поряд. А раніше, коли працював і довго не було вдома, я дуже сумувала, тужила без нього", - з теплотою в словах говорить Антоніна Яківна.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram, YouTube та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
