Микола та Ірина Пилипенки творча сім’я Красноградщини. Вона – хореографиня, він –відомий баритон. Микола Костянтинович нещодавно відсвяткував свій 75-річний ювілей.
Микола Пилипенко народився в грудні 1948 року в селі Руновщина, що на Зачепилівщині. Змалечку співав для односельців. Мав серйозні проблеми з зором, але навчався в школі чудово, займався спортом. Свого часу працював у Красноградському Будинку культури, агітбригаді, був частиною капели бандуристів та зачаровував усіх своїм оксамитовим баритоном.
Ірина Пилипенко народилась у 1962 році в Краснограді. Батьки Микола і Валентина Векличі працювали на млину №30 - комбінаті хлібопродуктів, займались господарством, мріяли про перспективне майбутнє дітей. Старша донька Тетяна обрала професію геолога, а молодша Ірина ступила на творчий шлях та стала хореографинею.
Ми поспілкувались з чудовою парою, проглянули їх фотоальбоми та розповідаємо їх історію життя через світлини і найяскравіші моменти, які Микола та Ірина прожили разом.
Два роки роботи на буровій
Ірина в Нар'ян-Марні на гелікоптеріФото: з архіву героїв матеріалу
"Родина наша не бідувала, але батьки мріяли, щоб я вступила до Полтавського м’ясо-молочного технікуму. Коли закінчила школу, то, ні про які танці мова не йшла. В 17 років вирушила до старшої сестри Тетяни, яку по розподілу відправили в Нар'ян-Мар Ненецького автономного округу. Вона працювала геологом на нафтогазовому бурінні.
Там я влаштувалась лаборанткою і два роки працювала в нафтогазорозвідувальній експедиції з буровими манометрами. Слідкувала за тиском - це був і атмосферний тиск, тиск в котлах опалювальних, тиск на різних бурових приладах та інше.
Було дуже холодно, але робота цікава. На теріторії нашої бази було багато взлітних майтанчиків з різною технікою, з яких геологи вилітали на екпедиції. Але приваблював всіх той, де знаходився розібраний гелікоптер. От і сфотографували мене на ньому. Така пам'ять про чудові два роки роботи в Нар'ян-Марі", - розповідає пані Ірина.
Перше знайомство з Києвом
Екскурсія до КиєваФото: з архіву героїв матеріалу
"На світлині колектив нафтогазорозвідувальної експедиції. Там працювали люди з різних куточків тодішнього союзу. І не завжди мали змогу їздити на екскурсії до різних країн.
От вирішили нас відправити на екскурсію до Києва. Весна, на півночі -30, а в Україні тепло, сонечко гріє, трава зелена і все цвіте. Яке ж то було для всіх щастя. Всі в столиці були вперше, і перші враження від України найяскравіші, особливо архітектура, пам'ятки та вулиці.
Старовинний Київ наповнений історією Михайлівського та Софіївського соборами, Андріївської церкви та Києво-Печерської лаври. Прогулялися Хрещатиком, побували на Майдані Незалежності та побачили будівлю Верховної Ради. Ось таке було перше знайомство зі столицею України", - із захопленням згадує Ірина.
Мрії здійснюються
Ірина Пилипенко танцюєФото: з архіву героїв матеріалу
"Я в сьомому класі пішла на танці до Будинку піонерів. Була від цього в такому захваті, що не пропускала жодного заняття. Хореографинею у нас була зовсім молода дівчина, але подобались її заняття. Запам'ятовувала все, бо знала, що мені знадобляться ці уроки. Як відчувала - навіть на експедиції танцювала іспанський танок в образі Кармен.
Геніальна ідея прийшла до мене через два роки роботи в Нар'ян-Марі. Я відправилась в Архангельськ, де і вступила до культурно-просвітницького училища. Пам’ятаю, батьки дуже “зраділи”, коли дізнались, де я навчаюсь. А мені цікаво і на душі, аж тепло, бо там я знайшла себе і отримала ті знання, про які мріяла все дитинство.
Цікаві виступи, нові танцювальні композиції, сцена, глядачі. Мрії здійснюються, я - хореографиня", - згадує вона.
Сам співав, і співаючи навчався
Миколай ПилипенкоФото: з архіву героїв матеріалу
"Вже 75, а наче вчора, маленький Микояй, бо не вимовляв багато букв і мої сольні концерти для односельців. Вони любили мене, і як бачили, одразу просили заспівати. Двічі просити не доводилось, я ж зірка вже. Так пісня стала моїм оберегом по життю, моєю радістю і моїм спокоєм. Старшому брату В’ячеславу спасибі велике - у свої 9 рочків не грався з хлопцями у дворі, а сидів вдома мене няньчив.
Музичної школи в селі не було. Називали мене "самородком", бо сам співав, і співаючи навчався. В школі підтримував мій талант завуч Антон Шиян. Свого часу перемагав у районних та обласних музичних фестивалях. Після закінчення вузу та отримання фізико-математичної спеціальності повернувся в рідний Красноград. де шляхи привели до Будинку культури. Спочатку, працював директором, а потім була робота з капелою бандуристів під керівництвом Володимира Волощука і моє сольне життя", - каже Микола Пилипенко.
Омріяна робота хореографинею
Хореограф Ірина Пилипенко разом із своїм зразково показовим танцювальним колективом "Крапелька"Фото: з архіву героїв матеріалу
"Все тягнуло мене в Красноград. А як подумаю, що вдома яблуні цвітуть, а тут мороз -30. Тому повернулась у рідне місто. Пішла в Будинок культури і працювала методистом танцювального жанру. В 1985 році набрала першу групу дорослих дівчат, а потім пішла у декретну відпустку. Повернулась до роботи в 1988 році. Директором на той час був Микола Пилипенко. Він тоді сказав: "Ірино, ти давай не видумуй, а набирай дітей." Саме так, з легкої подачі Миколая Костянтиновича набрала групу і випустила не один випуск. Розлучатись з ними завжди було важко, бо з часом стаємо однією родиною.
Роки копіткої роботи і ми почали брати участь у різних танцювальних конкурсах, як в обласних, так і всеукраїнських. Перемоги, давали зрозуміти, що працюємо в правильному напрямку, а поразки вчили працювати далі.
На початку важко було, костюми танцювальні перші пошили з сценічної оксамитової штори. Потім долучились підприємці, купували одяг і танцювальне взуття. Далі стало трохи легше, бо і батьки долучались і культура, слава Богу користуємося і костюмами і взуттям по сьогодні.
Не уявляю себе без хореографії. Мама мені, весь час, казала: "Ну кидай, кидай ту роботу! Ти що, до пенсії будеш ногами дригать?". Коронна фраза, яка вела мене по життю до перемог у хореографічному світі разом зі зразково-показовим танцювальним колективом "Крапелька". А "Крапелька", тому що дітки були маленькі і такі непосидючі, в яскравому одязі бігали туди-сюди, мов крапельки", - ділиться пані Ірина.
Час, коли були по-справжньому щасливі
Ірина разом із друзямиФото: з архіву героїв матеріалу
"На світлині мої сусіди, всі були хороші і веселі. Це місце ми називали "балкою", бо за будинками був рівчак з водою. Йшли туди на ставок і відпочивали. Помітьте, хлопців більше ніж дівчат і всі різного віку, але були один за одного. І не соромились нічого - грали в різні ігри, співали під гітару, гуляли до вечора. Зараз все не так. Раніше, було все простіше і до всього ставились простіше. Не дивились бідний, чи багатий. Людина одягається добре, чи погано. Дружили і все.
Час йде, і в кожного своє життя. Розбіглись всі, подорослішали, Хто одружився, а хто і взагалі виїхав з міста. Але світлина назавжди зупинила час, коли ми були по-справжньому щасливі", - ділиться Ірина.
Вірний друг і однодумець
Микола Костянтинович разом з близьким другом Володимиром ОсадчимФото: з архіву героїв матеріалу
"Мій вірний друг Володимир Осадчий. Хорошою людиною був. Декілька років тому він помер. Це була дуже важка звістка для мене.
Володимир Семенович працював директором Зачепилівської музичної школи. З молодості дружили, підтримували один одного і були наче брати рідні. Багато цікавих історій було. Рибалка, то наше все. Багато часу проводили на природі. Рибу ловили і морозною зимою, і пекучим літом, і в дощ осінній, і під весняним вітром. Рибалка була і підводною, пірнали під воду немов щуки. Весело, коли є однодумці. Таким для мене залишився Володимир Семенович Осадчий - друг, з яким і в розвідку піти було б не страшно", - ділиться пан Микола.
Любов до туризму
Ірина з Друзями на ОріліФото: з архіву героїв матеріалу
"Перший мопед у Миколи з’явився ще у шкільному віці. Потім купив мотоцикл, два автомобілі, але насолоджуватись швидкою їздою не міг через поганий зір. Коли вже ми жили разом, був у нас "Запорожець". Микола любив їздити на відпочинок і мене привчив до туризму. Разом ми вже 33 роки, і кожен рік, обов'язково, їдемо з друзями на природу відпочити. Палатки, рибалка і ночі під зірковим небом.
На світлині Оля та Микола Коломієць. Працювала вона в Будинку культури, так ми здружились і їх "підсадили" на - туризм. Уявіть, наш "Запорожець" набитий продуктами, наметами, матрацами та іншим. І оце котимось потихеньку на природу. Є що пригадати і розказати. Відпочивати, завжди, добре", - з посмішкою розповідає Ірина.
Мій сад - моє багатство
Миколай Пилипенко під квітучою вишнеюФото: з архіву героїв матеріалу
"Мій сад, моє багатство. Дерев насадив, місця на ділянці вже немає, а я б ще посадив. Навесні чекаю на кожну квітку, а восени радію врожаю. Дуже люблю працювати, особливою пристрастю є рибалка та будівництво. Коли теплішає за вікном, одразу біжу у двір, то алею викладаю в садочку, то піч добудовую в літній кухні.
А був і такий випадок. Весною народилася донечка Наталочка, треба було наш невеличкий будинок збільшувати. Часу обмаль, всього 7 місяців, а з інвентарю, лише лопата і кельма. Ну, стіни до зими я вигнав, на дах жодної дощечки не лишилося, а коштувала вона 300 рублів. Грошей таких не позичили мені ні родичі, ні друзі. Так і перезимували там, один Бог знає, як це було. Потім гроші я знайшов і все добудував, але з того часу, я все роблю власноруч і собі і людям", - каже пан Микола.
Все почалось з кактусів
Краса, що заспокоюєФото: з архіву героїв матеріалу
"Все почалось з кактусів. З Миколою Костянтиновичем купували їх. Різновидів було багато, іноді ім’я чудернацькі їм давали. Квітнуть вони один день, але дуже красиво.
Нам малувато було їх на підвіконні, треба і двір прикрасити. Ото вже мене понесло: тюльпани, троянди, лілеї, петунії, красуні рожеві мальви, клумби, алеї і парничок з овочевими грядками.
Вийдеш у двір на альтанку - краса. Душа радіє. Роботи багато по догляду за рослинами, але воно того варте, бо коли, як не зараз, радіти життю", - каже Ірина.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
