Українська вишивка чарує своєю красою вже кілька тисячоліть. Раніше, в Костянтиноградському повіті вишитий одяг вважався дуже рідкісним та дорогим і був доступний лише багатіям. В голодомор, останнє, що виносили з хати в обмін на хліб - це намиста, вишиванки та ікони. Здебільш вишивали червоними та чорними нитками, що було притаманним у той час на Полтавщині. Та з'явилося на прилавках мило Брокар, яке внесло в українську вишивку свої корективи.
Також орнаменти української вишивки можна побачити на намисті Гердан. Впеше таку прикрасу надягла українська письменниця Леся Українка.
Поява вишивки на Красноградщині
Умінням вишивати володіли обрані. Існували окремі школи вишивальниць, де жінок навчали майстерності. Першу з таких шкіл започаткувала сестра Володимира Мономаха Ганка. В Костянтиноградському повіті жінки здебільш вишивали червоними та чорними нитками. Потім, традиції червоно-чорних вишиванок змінили поліхромні, тим більш що для вишивальниць стали доступні нитки муліне різних кольорів. Цей вид вишивки дійшов і до наших часів.
Раніш вишивати вміла кожна жінка та передавала ці вміння своїм дочкам. Дівчата до весілля мали вишити не менш, як два десятки сорочок та стільки ж або і більше рушників. Якість та краса вишивки свідчили про її вміння та майстерність. Перед весіллям наречена вишивала сорочку і своєму майбутньому чоловікові. Коли ж народжувались дітки, мати їх одяг теж обов'язково прикрашала вишивкою. Вишиті рушники прикрашали оселю, на рушник клали хліб, рушниками перев'язували сватів на весіллі. На рушниках проводжали людину в останню путь. Тому так багато уваги приділялось рушникам у житті та побуті української родини.
Колекційна виставка Галини Скринник в Красноградському краєзнавчому музеї.Фото: з архіву героїні матеріалу.
"Нитки "заполоч" красили у сажі та червоними жуками "червець", але окрім того вже готові продавали чорні і червоні нитки. Був один мінус, вона дуже вилинювала, втрачала яскравість. Також виготовляли конопляні нитки, а якщо в місцевості були вівці, пряли овечу нитку. Вишивали здебільш гладдю. Хрестик поширився в нашому регіоні з 1910 року. Завдяки милу Брокар, на обкладинці якої був орнамент квітів в клітинку, наші жінки переносили той візерунок на полотно і вишивали. Так з'явилася у нас брокарівська вишивка хрестиком", - розповідає пані Галина.
Дорогоцінна колекція Галини Скринник
Колекція старожитностей Галини Скринник налічує вже майже 200 старовинних вишиванок: сорочки, рушники, вишиті картини. Пані Галина етнографиня, котра збирає й систематизує все, що характеризує побут, традиції, народне мистецтво Красноградщини.
"Цікаво, що у старовину вишивали нитками "заполоч". Вони були червоного та чорного кольору. Для фарбування у чорний колір використвували сажу, а червоний барвник робили з маленьких жучків "червець". Окрім того вишивальниці у крамницях купували вже готові чорні та червоні бавовняні нитки. Нажаль, вони з часом втрачали яскравість і вигоряли на сонці. У деяких місцевостях для вишивки використовували нитки з овечої вовни. Традиційна полтавська вишивка – це лічильна гладь або рушникові шви, яких існує дуже багато видів. Хрестик поширився в нашому регіоні, як і по всій території України десь з першої половини ХХ сторіччя. Відбулось це завдяки милу Брокар, на обкладинці якої були надруковані готові схеми для вишивки хрестиком. Квіткові орнаменти жінки переносили на полотна, і розквітали брокарівські троянди, лілеї, ромашки, дзвоники на рушниках, сорочках, підзорах. Так з'явилася у нас брокарівська вишивка хрестиком і потіснила нашу традиційну автентичну вишивку", - розповідає пані Галина.
Сорочки з колекції Галини Скринник.Фото: з архіву героїні матеріалу
За кожною сорочкою та рушником з колекції Галини Скринник – людські долі, чиїсь мрії, невиправдані надії, радісні та сумні сімейні історії. Можливо, від цього і виникло бажання збирати старожитності.
"Мені здається, що я з цим жила завжди. Але реальним поштовхом до дій стали наші поїздки до родичів у село Кирилівку, що на Красноградщині. В цьому селі в багатьох родинах зберігаються вишиванки ще їх бабусь та прабабусь. Ми цікавились цими старожитностями, фотографували їх, записували розповіді. Наша дальня родичка баба Полюха показала нам величезну скриню повну безцінних скарбів. Там були вишиті нею, ще змолоду, сорочки, рушники, підзори та покривала. І все було на домотканому полотні, яке вона колись сама пряла і ткала. В скрині були навіть панчохи, пошиті з такого ж полотна. Бабуся розказала, що раніш старі жінки готували собі такі в останню земну дорогу. Мене це дуже зацікавило, але я добре розуміла, настільки речі дорогі їхній власниці. Та коли бабусі не стало, близькі родичі запропонували забрати все, що було у скрині. Це був початок.
Колекція моя між тим поповнювалася. Знаючи про моє захоплення, друзі передавали старовинні речі, що дісталися від рідні. Понад ста рушників, майже стільки ж – сорочок, багато підзорів, фіранок, "божників" містить зараз колекція", - ділиться досвідом Галина Скринник.
В колекції багато рушників з текстовими вставками. Є навіть такі де літери вишиті навиворіт. Це все тому, що жінки не завжди були грамотними і не могли прочитати текст. Використовували його, як частину орнаменту або малюнок, літери переносили на полотно неправильно. Інколи залишалось вільне місце на вишивці і майстриня заповнювала його великими літерами, які їй більше подобались.
Дивують рушники з квітами у вазонах – ці композиції символізують дерево життя. Також були рушники вишиті до різних свят, щоб подарувати їх церкві. На таких рушниках, крім орнаментів, часто вишивали цілі псалми або ж кілька рядків молитви церковнослов'янським текстом. Вважалося за високу честь, щоб рушник вишитий майстринею, прикрашав ікони, бо люди молились на ікони і на рушник, що їх прикрашав.
Рушники з колекції Галини Скринник.Фото: з архіву героїні матеріалу
Окрема тема – вишивані картини. Після війни, вони були майже у кожній хаті. Ними прикрашали голі стіни сільських осель, бо рушники вішати тоді стало вже «немодно». Справжні картини купити було дорого, от жінки й вишивали їх на полотні. Ниток, особливо різних кольорів та відтінків не було вдосталь. Часто доводилося розплутувати старі речі, намотувати ті нитки в клубочки і давати їм друге життя. А найкращим подарункам для наших бабусь і прабабусь у роки їхньої молодості були кольорові муліне.
Василь та Галина Скринники на виставці колекції в Красноградському краєзнавчому музеї.Фото: з архіву героїні матеріалу
Вся колекція Галини Скринник має надзвичайну цінність, бо спонукає до пошуку відповідей на запитання: «Хто ми? Де наші національні витоки? Як жили прадавні представники роду?» Здавалося б, це менш важливі питання, ніж економіка, добробут, перспективи. Та насправді все починається з духовності. Юне покоління має триматися родинного коріння, знати історію народу, відчувати свій генетичний код. Це фундамент нашої особистості. Не буде цієї основи – станемо, немов перекотиполе – ні роду ні племені. Але віримо, що українці повернутьться до своїх джерел і почнуть пишатися мовою, культурою, традиціями.
Виготовлення полотна для рушників і суконь
Давні рушники і сорочки були ціннішими від золота, через вкладену в них працю. Кожен селянин на своєму земельному наділі висівав коноплі. Це місце називали "підмет". Дорослі сіяли конопельку, а діти стерегли їх від горобців, які полюбляли конопляне насіння. Коли рослина дозрівала, руками виривали "плоскінь" і "матірку", так називали чоловічі і жіночі квітки. У кого поблизу не було води, то викопували копанки і замочували там цілі стебла до того часу, доки не перегниють листя. Потім їх мили, сушили, переносили на обійстя і за допомогою "терниці" відділяли "кістрицю" від волокна. Волокно в'язали у "жмені".
З наступом зими, на долівці, м'яли їх босими ногами, щоб волокно м'яке було. Потім коноплі одягали на гребінь, розчісували і пряли на прядці. Так виготовляли нитку, яку намотували на "стільницю", потім на "мотовило". Називали довгі нитки - "підміток". Змотували їх на "мотальниці" в клубочки. Потім перемотували на "цівки" - очеретяні трубочки, які використовували при тканні полотна.
З відходів "клоччя" пряли товсті нитки з яких ткали рядна і утеплювали верхній одяг. Підготовлені нитки вносили в хату. Потім заносили ткацький верстат і ткали полотно. Все це робили до Великодня. Влітку наткане за зиму полотно несли до водоймів і вибілювали. Потім шили і вишивали сорочки та рушники. Ось така ціна вишитої довньої сорочки чи рушника.
Процес вибілювання полотень. Фото: з архіву Полтавщини
"Мильна" вишивка хрестиком від Брокар
Проте, техніці перенесення візерунків для вишивки маємо дякувати видатному відомому французькому парфумеру Генріху Брокар та його винахідливій дружині Шарлотті. Так, це саме те прізвище, яким названі відомі косметично-парфумерні магазини.
Успадкувавши від тата крамниці в центрі Парижа на Єлисйських полях, 24-річний Генрих вирішує поїхати до Москви з питань розширення батькового бізнесу – зокрема, з виготовлення мила та продажу парфумів. У своїх листах Генріх Брокар писав:
- Жахаюсь я немитій Росії, але цей місцевий недолік дуже вигідний ринок. І я захопився його освоювати.
В Москві він сторонився немитих містян, більше спілкувався з іноземцями. Так, Генріх познайомився з підприємцем Томасом Раве, закохався в його дочку, а потім і одружився.
Генріх та Шарлотта Брокари.Фото: з архіву Полтавщини
Завдяки Шарлот маленький магазин мила, який Генріх відкрив у Москві, виріс у величезну косметично-парфумерну імперію, яка завоювала майже весь світ.
У 1861 році подружжя відкриває в місті мануфактуру з варіння мила. За ідеєю Шарлотти першим там виготовили мило дитяче різнокольорове, яке стало популярним і завоювало золоті медалі на світових виставках. Потім вона подає нову ідею варити "Народне мило" - за 1 коп. Але росія, як воняла так і воняла.
Дружина подає нову ідею відкрити миловарні та бутіки в Одесі, Харкові та Києві. У 1900 році Генріх померає, і Шарлотта з синами та донькою успадкувують «Товариство Брокар і Ко». На той момент обіг компанії складав 8,5 млн рублів. Нові бруски їхнього мила чекали й купували в найвіддаленіших українських селах. Не лише задля гігієни, а заради вишивки.
Цей маркетинговий хід теж придумала Шарлотта. Спершу вона запропонувала загортати брусок у привабливий папір з квітковими орнаментами. Замовляла малюнки у професійних художників. Вони так подобалися українкам, що ті почали переносити їх як вишивку на свої сорочки та сукні замість поширених тоді простих геометричних узорів.
Дізнавшись про це, Шарлотта придумала наступне: перенесла рослинні орнаменти на аркуш в клітинку. Саме це, ми зараз називаємо схемою вишивки. І мимоволі популяризувала хрестик.
Обкладинка мила товариства "Брокар та Ко". 1890 рік.Фото: Анжеліка Манучарян
Гердани від майстрині з Петрівки
Петрівчанка Ольга Балюк справжня чарівниця. Її знає вся Красноградщина. Дівчина займається миловарінням, бісероткацтвом та виготовляє різні вироби з бантів. Провела не один майстерклас з виготовлення мила, бантів та браслетів. З продажу своїх робіт допомагає ЗСУ. З грудня минулого року плете Гердани. Таке намисто носила українська письменниця Леся Українка. На купюрі в 200 грн. можна побачити поетесу в цьому намисті.
Ольга Балюк демонструє намисто Гердан.Фото: Анжеліка Манучарян
"Чим тільки я не займаюсь: і мило варю, і бантики плету, а наразі моя любов, то бісероплетіння. Гердан - неймовірне намисто з бісеру в українських традиційних візерунках. Вперше я побачила намисто Гердан в минулому році. На новорічне свято хотіла собі сплести таке намисто. Купила бісер і почала працювати. Вже прийняла не один заказ такого намиса.
Раніше такі прикраси могли собі дозволити лише багатії, тому що матеріал дорогий і дістати можна було лише за великі гроші", - ділиться Ольга.
Роботи Ольги Балюк з мила та бантів.Фото: Анжеліка Манучарян
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
.
