Порфирій Мартинович народився 7 березня 1856 року в селі Стрюківці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Батько хлопчика походив зі священницького роду, а працював службовцем у земстві. Мати була з родини стрюківського диякона. Окрім Порфирія, у Мартиновичів було ще шестеро дітей. До їхньої оселі часто заходили чумаки, кобзарі. Діти із задоволенням слухали їхні розповіді, а Порфирко їх малював, бо ще змалечку мав хист до цього.
Красноград.info зібрав 10 цікавих архівних фактів про уродженця нашого міста та поспілкувався із Тетяною Козловською научним співробітником Красноградського краєзнавчого музею ім. П.Д. Мартиновича, яка додала деякі цікаві факти про українського живописьця.
Порфирій Денисович Мартинович Фото: з архіву міста
Красноградський музей заснований Порфирієм Мартиновичем
Красноградський краєзнавчий музей носить ім'я свого засновника — П. Д. Мартиновича, і є значним осередком культури й науки міста та району.
"Музей заснований в 1922 році українським вченим Порфирієм Денисовичем Мартиновичем. На той час, в місті, існував народний дім, під яким сидів етнограф й збирав милостиню на розвиток музею. В 1933 році Харківський музей образотворчого мистецтва пропонує Порфирію передати всі свої роботи для їх оцінки, щоб нарахувати пенсію. Але вчений помирає і всі роботи залишаються в музеї Харкова.
Порфирій Денисович український живописець, графік, фольклорист і етнограф. Типовий бурсак, підстрижений під макітру і що не встиг ще відростити вуса - так говорили про Мартиновича", - розповідає Тетяна Козловська научний співробітник Красноградського краєзнавчого музею.
Постійно у будинку Мартиновича жили лірники, бандуристи він збирав українські пісні, замальовки костюмів. У вересні 1982 року до музею прибудували художню галерею з 24 залів. В ній були представлені роботи привезені та передані на збереження музею зі спілки художників України з Міністерства культури України.
На всі свята працівники музею організовують присвячені подіям заходи. А ще, на території музею знаходиться експонат просто неба «Хата 19 століття».
Красноградський Краєзнавчий музей ім. П.Д. МартиновичаФото: з архіву міста
Малював те, що бачив навкруги себе
“Із самих малих літ рисував я, найбільше з ікон. Надивлюсь на них у церкві і малюю подобія їх. Дедалі виходило у мене все краще. Рисував я й те, що бачив навкруги себе”, - згадував Мартинович.”
Освіту здобував у місцевому пансіоні, потім – у Харківській класичній гімназії. Саме там викладачі помітили та допомогли розвинути талант хлопця у малюванні. Брав уроки малярства у визначних художників Дометія Йосиповича Ланевського та Дитьра Івановича Безперчого. Митрофан Плотніков готував юнака до вступу в Петербурзьку Академію мистецтв.
Одна з перших робіт Порфирія МартиновичаФото: з архіву міста
Порфирій Мартинович носив виключно національний одяг
У 1873-му Порфирій їде до Петербурга, де здійснюється його заповітна мрія – він став студентом Академії мистецтв. Відомий Іван Крамськоий одразу ж помітив великий потенціял учня й почав опікуватися ним. Мартинович навчався разом із іншими видатними українськими художниками Сергієм Васильківським, Миколою Самокишем, а близьким другом був Опанасу Сластіону.
Порфир дуже виділявся з-поміж інших студентів, адже носив виключно національний одяг, брав активну участь у житті української громади, допомагав оформлювати художні виставки земляків. На "Слов’янських етнографічних концертах", Мартинович продемонстрував низку ілюстрацій до народних дум, а також виступав як поводир відомого українського кобзаря Остапа Вересая.
Опанас Сластіон писав про свого друга: - “Він не міг терпіти ніяких обмежень, які перешкоджали йому цілковито віддатись улюбленій роботі”.
Порфирій Денисович Фото: з архіву міста
Усміхнена гіпсова маска Мартиновича
Гіпсова форма з обличчя Мартиновича, яка стала відомою завдяки усмішці. З якої написв одного з героїв на картині Ілля Рєпін "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Ось, що писав Сластіон в своїй книзі про друга Порфира, як вони разом знімали гіпсові знімки один з одного:
"Один час ми захопилися практичною розвагою: зніманням гіпсових масок один із одного. Це — дуже марудна й неприємна процедура: добре заткнувши обидва вуха бавовною, вставляють у ніс два гусячих пера, щоб через них можна було дихати, пера ті обмотують тоненьким шаром бавовни, щоб краще держались; той, що з нього знімають маску, лягає головою на подушку; на його лице надягають аркуш із прорізаною в ньому овальною діркою, щоб у цю дірку влізло все лице з підборіддям і лобом; дірки біля шиї затикають папером, ганчірочками або й просто скульптурною глиною. Зовнішні краї картону трошки загинають угору, щоб рідкий гіпс, коли його будуть лити на лице, не виливався додолу чи на подушку. Після цього брови, вії та вуса, якщо вони є, намазують коров’ячим маслом, а все лице жирно намазується соняшниковою олією. Розводять добрий гіпс, до густого як рідка сметана, і тим розчином поволі заливають лице. Розуміється, підчас знімання маски не можна всміхатися, говорити і взагалі ворушитись. За першим шаром наливався другий, третій, і коли вже гіпс був товщиною в палець або півтора, форму обережно знімали і добре висушували. А потім уже з неї виливали справжню маску. Ми добре наломились; пригадую, наприклад, моя маска вийшла так добре, що навіть усі шпари в шкурі було видно.
Мартинович захотів і з себе зняти не тільки маску лиця, а форму з цілої голови. Як він і ми всі згодилися на таку операцію, і придумати не можу. Ніхто з нас не бачив, як знімається форма голови, але нам усім це здавалось так просто, що взялися ми до цієї роботи без усякого вагання. Правда, від форматорів ми чули, що треба посередині голови, од вуха до вуха (через тім’я), положити і примазати міцну нитку. Те саме треба зробити було й униз від вуха на шию. Тоді треба заливати поволі всю голову і, коли гіпс почне твердішати, треба з обох боків за кінці ниток обережно і не дуже швидко тягти. Нитка буде розрізувати гіпс, і таким чином уся голова буде розрізана на дві рівні частини; лице знімається наперед, а потилиця назад. Зостається вимитись у теплій воді з милом і край. Теоретично воно діло ніби й дуже просте, отже на практиці вийшло таке, що ми всі поперелякувались, боячись, що бідний Мартинович зовсім задихнеться, і буде нам таке лихо, що може й судитимуть нас…
Зробили ми все, здавалось нам, якнайкраще. На початку операції хтось сказав щось смішне; Мартинович не міг здержатися й усміхнувся, а гіпс, що поволі твердішав, так і закував на йому ту усмішку, і ввесь останній, доволі довгий, час процедури він мусів мимоволі усміхатись."
Порфирій Мартинович, Опанас Сластьон та хлопці з ЧернігівщиниФото: з архіву міста
Порфирій Мартинович зображений на картині Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть лист турецькому султану"
"Запорожці пишуть лист турецькому султану", відома картина українського художника Іллі Рєпіна. Створив він її у чотирьох примірниках. Роботу над величезним панно він розпочав у 1880 році та закінчив лише у 1891 році. Полотно масляний живопис, що зберігається в державному російському музеї в петербурзі.
Сюжетом цієї картини став відомий лист запорожців турецькому султану написаний в 1676 році, як відповідь запорозьких козаків на вимогу турецького султана Мехмеда IV.
За легендою лист був написаний 1676 році кошовим атаманом Іваном Сірком з усім кошом Запорізьким у відповідь на ультиматум султана Османської імперії Мехмеда IV. Оригінал листа не зберігся однак у 1870-х роках єкатеринославським етнографом аматором Новицьким було знайдено копію зроблену у XVIII столітті . Він передав її відомому історику Яворницькому, який одного разу зачитав її, як курйоз, гостям, серед яких був і Ілля Рєпін. Художник зацікавився сюжетом і у 1880 році розпочав першу серію етюдів та підбором натурщиків для своєї картини. Одним з них став Порфирій Мартинович.
Копія листа від Запорізців до турецького султана Мехмеда IV Фото: з архіву міста
Відома усмішка Порфирія Денисовича на картині Рєпіна
В Хто вони герої картини Іллі Рєпіна Запорожці пишуть листа турецькому султану.
Головних персонажів своєї знаменитої картини Рєпін писав з реальних людей. Переважна більшість з них українці з характерними типажами. Але були серед них і греки, оляки, Кримські татари. Дехто з моделей навіть не підозрював, що художник перенесе їх образ на знамените полотно, на-приклад, як наш Порфирій Денисович Мартинович.
Етнограф Дмитро Яворницький один з головних історичних консультантів Іллі Рєпіна під час написання картини та його особистий друг. Щоб вичавити з похмурого Яворницького усмішку для образа писаря Репін дав йому почитати журнал з карикатурами.
Картина Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть лист турецькому султану"Фото: з архіву міста
Генерал Михайло Дрогомиров - вихідець козацького роду, герой російсько-турецької війни, командуючи військовими Київського округу, Київський Подільський і Волинський генерал-губернатор. Дружба та любов до української культури та мистецтва
Марко Кропивницький - актор, режисер і драматург друг Іллі Рєпіна. За версією на картині - поляк
Константин Белоновський - педагог Катеринославської народної школи.
Олександр рубець - український фольклорист, хоровий диригент, педагог, викладач Петербурзької консерваторії.
Георгій Алексеев - Катеринославський поміщик, обергофмейстер. На пропозицію художника виступити в ролі потилиці Алексеєв відповів категорично відмовою. Однак Яворницький запропонував переглянути старовинні монети, і за цим заняттям його і зобразив художник непомітно сівши ззаду.
Порфирій Мартинович - студент Петербурзької Академії мистецтв в майбутньому живописець, графік, фольклорист і етнограф. Рєпін писав цей образ не з самого Мартиновича, а з його пожиттєвої гіпсової маски, яка зацікавила художника своєю усмішкою. Неочікувано для себе Рєпін зрозумів, що цей образ ідеально підходить хитрому персонажу, що нагнувся до писаря, який підказує і підбирає слова без лестощів.
Відома посмішка Порфирія Мартиновича на картині Іллі РєпінаФото: з архіву міста
Микола Кузнецов - художник, професор Петербурзької Академії мистецтв. Грек за національністю, сидить біля писаря.
Федір Стравінський - оперний співак, батько знаменитого композитора Ігоря Стравинського.
Василь Тарновський - український поміщик, колекціонер, меценат. В його маєтку Качанівка Рєпін робив замальовки козацького одягу та предметів побуту.
Поляк Іван Циглинський - викладач малювальної школи імператорського товариства заохочення мистецтв.
Григорій Глінка-Маврін - онучатий племінник відомого російського композитора Михайла Глінки, син відомої письменниці перекладачки та благодійниці Варвари Ікскуль фон Гільденбанд.
В картині Рєпін також намалював випадкового подорожнього на пристані міста Олександрівська сьогодні це Запоріжжя.
Микишка Кучер - Василя Тарновського, замальований Рєпіним під час спільної переправи поромом через Дніпро.
Студент Татарин - замальований Рєпіним з натури, причому виразні зуби цього образу змальовані художником з черепа козака Запорожця.
Порфирій Мартинович є ілюстратором "Енеїди" Котляревського
«Енеїда» Котляревського привабила Мартиновича своїм життєстверджуючим духом, яскраво обрисованими образами дійових осіб, талановитою побудовою оповідання. Глибока народність «Енеїди» була рідною, близькою, зрозумілою йому. А рельєфно виписані Котляревським образи героїв, пластичність в обрисовці кожної сцени самі просилися під олівець. Рідкісна художня пам’ять Мартиновича, що зберігала багатющий запас здорових образів (типаж) та вроджений талант компонування забезпечували йому успіх задуму. Але про роботу Порфира для "Енеїди" - ніхто не знав до 1903 року.
Малюнки Мартиновича до "Енеїди" КотляревськогоФото: з архіву міста
Ось, як писали в Полтавській газеті: - "1903 року організована художня виставка з нагоди відкриття пам'ятника Івану Петровичу Котляревському в Полтаві. У вшануванні виставки активну участь брали живописці Васильківський, Волков, Мартинович, Мясоєдов, Сластіон, архітектор Гричевський, письменник Короленко.
Експозиція розміщувалася в Історично-природничому музеї Полтавського губернського земства. Налічувала понад 300 творів 32 учасників. Експонувались: офорт Тараса Григоровича Шевченка, ікони Боровиковського, ілюстрації Васильківського та Самокиша до альбому із української старини. Експонувались також ілюстрації Порфирія Денисовича мартиновича до поеми Івана Котляревського "Енеїда"."
Перша "Енеїда" Івана КотляревськогоФото: з архіву міста
Почесна дошка на честь П. Д. Мартиновича
Почесна дошка на честь П. Д. Мартиновича встановлена на фасаді Харківського державного професійно-педагогічного коледжу ім. В. І. Вернадського колишньої Першої Харківської чоловічої гімназії.
Вперше дошка була встановлена 15 квітня 2011 року, автор – Михайло Белень.
Автор другої – Василь Скринник. «У цьому будинку в Першій чоловічій гімназії у 1867–1869 рр. навчався видатний український художник, етнограф і фольклорист Порфирій Денисович Мартинович (1856–1933)».
Почесна дошка на честь П.Д. МартиновичаФото: з архіву міста
При зустрічі з Мартиновичем скидали шапки і вклонялися
Порфирій Мартинович був чесною, щирою і глибоко релігійною людиною. Він був одним із небагатьох українських інтелігентів, який не кричав про своє народне походження і за будь-яких обставин лишався разом з поспільством, з найвразливішими його шарами. Коли радянська влада вигнала Порфирія Мартиновича з родинного маєтку у центрі Костянтинограда і переселила у невелику хатинку на околиці, визначний митець гостинно відкривав двері кожному ″проходящему″, хто мав потребу спинитися на ночівлю.
Правдиво християнське поводження Порфирія Мартиновича зі своїми земляками діставало серед жителів Костянтинограду найсердечніші відгуки. Про це говорить той факт, що на початку 1930-х, коли виявлення своєї відкритої поваги до визначного митця було заборонене – рідко хто з костянтиноградців при зустрічі з Мартиновичем не скидав перед ним шапки і не вклонявся. Коли у 1932 році на Костянтиноградщині розпочався голод, Порфирій Денисович, не зраджуючи переконанням, весь свій скромний музейний гонорар роздавав вмираючим селянам, які у пошуках порятунку приходили до містечка із навколишніх сіл.
Після смерті Порфирія Денисовича, у його костянтиноградській хаті на вул. М. Лермонтова 107, нині вулиця Дмитра Лінського, залишилися безцінні архіви, записи, малюнки, збереження яких було відтепер під величезною загрозою.
Розповідають, що коли з хати винесли тіло Мартиновича, вітер увірвався через розчинені навстіж двері до помешкання і розніс двором на вулицю багато аркушів з записами етнографа. Проте ніхто не мав право їх збирати під страхом арешту.
Могила Порфирія Денисовича Мартиновича
Порфир проста людина, душею був завжди з простим народом. Увесь свій гонорар, а він був дуже скромним, роздав людям, і сам вирішив розділити їхню долю. Зрештою 15 грудня 1933 року помер від голоду. Похований на місцевому кладовищі в Краснограді.
Його могилу часто відвідують шанувальники традиційної культури, митці, музиканти, сучасні подвижники автентичної гри на кобзарських інструментах. Художня спадщина Порфирія нині зберігається в Національному художньому музеї в Києві, Харкові, Сумах, Дніпрі.
Могила Порфирія Мартиновича у КрасноградіФото: з архіву міста
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
