Валентина Гиря народилась в Краснограді. Навчалась та працювала в Піщанці. Там же проживає разом зі своїм чоловіком та синами. Вона Волонтер з великої букви. Активна, енергійна, жінка з лідерськими якостями, за якою пішли люди.
Сьогодні вони великою командою ведуть країну до перемоги. Жінка, яка гордо 24 лютого прийняла виклик від агресивного ворога в нелегкому бою за перемогу. За півтора року волонтерства вона разом з командою всіма силами і з бойовою підтримкою допомагає нашим захисникам, як в шпиталях, так і на передовій.
Валентина Гиря розповіла, чому і як почала волонтерити, як їздить у шпиталі та забезпечує хлопців їжею та яка велика команда працює разом з нею на перемогу України.
Хто така Валентина Гиря?
Валентина ГиряФото: з архіву героїні матеріалу
– Опишіть себе кількома словами?
– Я завжди була така, яка я і на сьогодні. У мене ніколи не опускаються руки я завжди знаходжу вихід з будь-якої ситуації. Мене знають всі наші красноградці, всі наші мешканці міста. яка я. Не вмію себе хвалити, яка є така і є. Завжди допоможу, завжди підтримаю, завжди дам пораду, якщо людина того потребує.
– Про що ви мрієте?
– Мрія одна, як і у кожного українця, щоб скоріше закінчилась ця клята війна, яка прийшла в кожен дім, порушила майбутнє наших дітей, онуків, усіх, навіть нас дорослих. Війна зруйнувала наше життя. Вона не дає нам дихати на повні груди нашим українським повітрям. Скільки зруйновано! Його ж все треба піднімати. Але ці дні нам треба вистояти, треба хлопцям допомагати. Кожного, молю, не залишати в біді наших захисників і захисниць. Підтримувати кожного. Вони наша стіна.
– Що для вас значить бути українцем?
– Іноді мені здається що всі втомились, бо і я іноді втомлююсь. Але попри це потрібно підніматись і робити.
У дівчат іноді питаю:
– Чи не втомились ви? Чи не втомила я вас?
– Ні, Павловна, не втомили і ми не втомились!
Вони працюють по сьогоднішній день, майже півтора року без передиху. А у людей же є і особисте життя, і городи, і сім’я, і робота. Але вони разом зі мною творять дива, творять добрі справи. Ось, що таке бути українцем!
– Що для вас означатиме Перемога?
– Я дуже чекаю на перемогу, дуже хочу, щоб усі сини і доньки повернулись додому. Усі тати, дідусі, чоловіки, брати, всі-всі… щоб повернулись додому живі, головне, щоб живі. Вже несила дивитись, коли ми їздимо в шпиталі, на тих людей, які після операції, після поранень. Це страшно. Я іноді не витримую, але розумію що ми їм потрібні. Я їм потрібна. Вони мої синочки, вони мої котики, мої зайчики.
– Повернувшись на рік назад, що б ви собі сказали тодішній?
– Нічого нового я б собі не сказала, бо я така, яка я є. Я Валентина Гиря, волонтерка, яка жодного дня не пожалкувала, що обрала саме такий шлях. Жодного дня не пожалкувала, що всю пенсію віддаю на добру справу. І мій чоловік кожен день поруч і підтримує мене. Мої два сини, яких я підтримую і які підтримують мене. Бо цей шлях - чистий шлях. Шлях добра, високих моральних цінностей.
Син на війні, а чоловік – підтримка і опора
“Вранці 24 лютого і так було все зрозуміло – війна почалась. У мене в сараї дев'ять кіз, а їм народжувати в березні. Почала дзвонити всім подругам, друзям, говорити про те, що я маю вільний час тож можу бути корисною, допомагати можу, сидіти на телефоні дзвонити домовлятись “куди, кому, що”. Про виїзд з країни мови не було”.
25 лютого прийшла повістка старшому синові Валентини. Попри те, що він погано бачить на одне око, не замислюючись зібрав все необхідне і пішов до військкомату.
“Я, як мати, могла зупинити і не пустити. Але я сказала: “Синок, хтось має захищати Україну! Ви - сини своєї країни!” Спочатку це була територіальна оборона міста, а потім Ізюм, Куп’янськ, Бахмут. Переніс дуже складну операцію пов'язану зі службою. Доброволець Красноградського окремого батальйону Харківської обласної бригади територіальної оборони, як і всі інші, гордо стоїть на захисті своєї країни від російського фашизму”.
Пані Валентина людина милосердна та благородна, ніколи і ні в чому не відмовить, особливо, якщо це стосується допомоги нашим захисникам. Її велика підтримка, стіна та опора – чоловік Володимир Іванович. Він допомагає дружині з перших днів. Кермує автівкою сина та розвозить допомогу по всіх напрямках.
Нашим захисникам на фронті не вистачало біноклів, тепловізорів, рацій та навушників. Валентина Павлівна почала збирати кошти та купувати навіть воєнну техніку.
“Я на початку волонтерства не займалась зборами коштів, навіть про те і не думала. Почалось з того як в січні, коли син був в Бахмуті, то надіслав фото тепловізора майже за 84 000 грн зі словами: “Мамо, вночі ми нічого не бачимо. Орки підповзають до нас на 3-5 метрів, і кричать, щоб здавались”.
Ці кошти я зібрала за 5 днів, а потім купували різну іншу техніку. А потім на ремонт автівки збирала, на турнікети та інше.
Все, що просять на те і збираю. Не можу сказати що люди менше донатять все залежить від того, наскільки я працюю. Тобто, якщо активно включаюсь, то зберу кошти одразу, а як менше часу на це, то збір іде довше”.
Допомога пораненим в шпиталях
“Перше чим я почала займатися – це збирала темну тканину на маскувальні сітки. Дзвонила по родичах, друзях, однокласниках. Потім перекинулась на красноградські сайти, а потім по групах почала писати. Потім дуже довго ми працювали в парі з Ольгою Пащенко.
Далі з листопада минулого року я запропонувала готувати їжу і возити до шпиталів. Тож з минулого року щосереди ми возимо їжу до шпиталю”.
Розповідає, шпиталь у Полтаві організували волонтери. Спочатку там був один корпус. Нині ж їх вже чотири. Валентина ніколи і нікому не відмовляє в допомозі. Сама іноді теж буває під крапельницями, але потім встає і йде працювати, допомагати, збирати вже готову їжу, продукти, овочі, фрукти, все для наших захисників.
“Син теж мій лежав в Харкові в шпиталі. Тож уявіть собі, що я їздила зранку у вівторок до синочка, а потім приїздила додому, подоїла кізоньок своїх, а там збирала і готувала всі продукти, щоб на наступний день зранку вже їхати до полтавського шпиталю”.
Зі слів пані Валентини, в жодному шпиталі немає хлопців, які б розділялися по областях. До прикладу, якщо це полтавський шпиталь, то там лежать тільки полтавські хлопці. Ні. В такі заклади звозяться з усіх куточків країни поранених та понівечених хлопців. Звичайно ті, що живуть далеко звідси, то не мають відвідин близьких. Саме тому Красноградщина підтримує їх.
Допомога хлопцям в шпиталях
Цьогоріч в березні до Валентини харківський волонтер Роман Мирошниченко. Він попросив допомоги для хлопців зі шпиталю в Харкові.
“Звичайно про Полтаву не було і мови, щоб припинити допомогу. Коли звернувся Роман з Харкова, то я зрозуміла, що ми не зможемо двічі їздити і Харків і Полтава одразу, в нас не вистачить продуктів. Але порадившись, вирішили, що хлопчики і там чекають на допомогу і на добрі слова. Тож кожного тижня Кегичівська громада контролює це питання, і щотижня їздять туди.
Коли приїжджаємо в полтавський шпиталь до хлопців, я завжди їх підтримую, жартую, кажу, що вони мої зайчики, мої синочки, мої хлопчики. Вони всі рідні, всі однакові, немає окремих, немає інших, немає різних.
А от стався такий випадок, що я просто зніяковіла, ледве стримала сльози. Але коли сіла в автівку до чоловіка, то всю дорогу ридала, сльози котилися градом. Ми в шпиталь привезли їжу. Зайшли вітатися з усіма пораненими і один хлопчина підійшов до мене дякувати, йому, мабуть, років з 20. Обійняв мене сильно-сильно і так голосно плакав. Кажуть, коли чоловіки плачуть, то плаче сам Бог”.
Розповіді хлопців з фронту просто вражають. Особливо історії з Куп'янщини. Воїни розповідали, що коли мешканці бачили наших захисників, то одразу “зливали” все росіянам. Тож українським військовим доводилось швидко передислоковуватись, щоб вижити. Колаборанти були всюди.
Злагоджена команда працює на перемогу
Команда, яка працює з пані Валентиною, не постійна. Завжди хтось новий доєднується. Жінки та чоловіки постійно збирають із власного городу овочі і фрукти, готують зі свого домашнього молока, яєць, м’яса.
“Влітку ми готуємо і збираємо зазвичай такі продукти і печемо такі пиріжечки чи хлібчики, щоб не зіпсувалося і не скисло в спеку. Взимку трішки легше, все можна готувати: і олів'є й інші салати, вареники та різні млинчики, фаршировані перчики та різні страви заморожуємо та відвозимо. Коли привозимо в шпиталь, лікарі ділять продукти на все відділення.
Сухі борщі готували і готують красноградські дівчата, а тепер приєднались ще мешканки Сахновщини, де сушать овочі і передають. І з Харкова передають нам овочі. Зазвичай, я всі овочі, які збираю розвожу дівчаткам, у кого є сушарки. А зараз ще і сонечко допомагає, літо у нас в цьому році тепле, жарке, сонечко добре світить. Є бабуся 85 років, яка приходить до Галини Галей чистити овочі для борщу.
Дівчата моркву та буряк труть на терку, перчик нарізається, а картопля трошки проварюється, а потім теж нарізається. Фасується коли, вже додають по пропорціях, додаємо олійку, томатну пасту, часник, паприка та різні приправи. За бажанням додається тушкованка. Фасують дівчата: Наталія Гранкіна, Валентина Шкіль, Олена Чернишова, Анна Глущенко. Хлопці дуже дякують за цей борщ. Ми його ніколи не куштували, бо він дуже коштовний виходить, але для наших захисників нічого не жаліємо.
Також ми виготовляємо енергетичні батончики, козинаки, мазі заживляючі, спреї від комарів. Вікторія та Саша Сухобойченки з Кегичівки, самі роблять перископи, сухий душ та ін.
У мене стільки людей зі мною в команді, що не можу когось одного виділити, бо це величезний штат людей однодумців”.
Валентина Гиря ще на початку війни прийняла декілька сімей переселенців до себе додому. Це були мами з маленькими дітками, а потім бабуся з донечкою та онуками. Дуже вразили жінку ці маленькі діти, особливо хлопчик Михайлик, якому 2 рочки.
“Ми прийняли до себе дві сім'ї. Хлопчик Михайлик мене дуже вразив. Йому виповнилося тільки два рочки, але за той період, який вони провели по підвалах в Харкові, ця дитина стала дорослою людиною з дорослими почуттями, з дорослими поглядами на цей жорстокий світ.
Він мене дуже полюбив і ходив за мною наче хвостик. Ходили разом доїли кізоньок моїх. Одній козі співали “Червона калина”, іншій Гімн України, так ми збирали молоко. Це треба було бачити. А Кирюша в свої 3,6 рочка знав всі прапори світу”.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
