Мені б лише знати, що буде як хочу -
Хвилини, страхи й кілометри долатиму,
І стану я світлом у темряві ночі,
У ній яскравіше за сонце палатиму…
Ірина Шолік
Ці рядки написала тендітна 29-річна Ірина, яка народилась і працює в Краснограді. Має втрату зору з народження - діагноз вроджена катаракта. Дівчина мала ряд операцій для того, аби бачити хоч щось. Перша відбувалась у два місяці після народження.
Нині ж дівчина пише вірші, працює за комп'ютером та може самостійно пересуватись містом. Розповідаємо про життя дівчини та її посильну допомогу іншим.
Смайлик вирішив подальшу долю
Ірина Шолік в 2 роки.
“Я з цим живу з дитинства і не знаю, як жити по-іншому. Для мене такий зір, який я маю - абсолютна норма. Я бачу людей, можу працювати за комп'ютером, читати, писати, погано бачу на дуже великій відстані, тому ношу окуляри +14. Закінчила вісім класів в красноградській школі №3. Переїхала в село Копанки і довчилась в селі Лукашівка 9-й клас.
Перша операція була у два місяці, друга – в три місяці, третя – в три роки. Лазерну корекцію робили в 10 років. Далі лікар призначав просто профілактичне лікування, краплі, щоб тримати очі в нормі”.
Батьки Ірини не знали бачить донечка, чи ні. Лікарі теж точно не могли дати гарантій після операцій. Але дівчина все подолала і змогла довести, що вона сильна.
“Коли я була зовсім маленькою мама розповідала, що після різних операцій не могли зрозуміти бачу я все ж таки, чи ні. Лікар теж остаточно не міг сказати чи бачу я. Це був період коли я ще була дуже маленька і не розмовляла. Одного разу взяла олівець в руки і намалювала, щось подібне смайлику. Тобто я очі намалювала, ротик намалювала. Саме тоді мама дуже зраділа і цей малюнок вирішив подальше моє життя. Ми пішли до лікаря і лікар сказав: “Так, дійсно, дитина, щось бачить”.
Мама від щастя дуже плакала і раділа, а для лікарів це був перший крок для того, щоб вже розуміти, що і з чим далі працювати”.
Перший клас.
Зазвичай Ірина може пересуватися по місту сама без підтримки опікуна чи помічника. Частіше намагається це робити самотужки.
“Я звичайна людина. Я не інвалід. Я так завжди собі говорила і буду говорити, так я себе почуваю тоді впевненіше. Я жінка красива, впевнена в собі і можу сама, все можу сама”.
Вона дуже любить три місця в Краснограді, де почуває себе комфортно. Це центр міста, біля фонтану та ліс.
“Дуже люблю сидіти біля фонтану. Дивитись, як переливаються кольорові струмені води, слухати гомін води, слухати, як люди розмовляють, як діти посміхаються, бігають, ганяють голубів. І ще дуже подобається гуляти в сосновому бору на зоні відпочинку. Там ліс, дерева, там сила могутня, де можна в тиші побути, прислухатись до природи, відчувати себе. І посидіти біля річки тому, що так можна відпустити свої думки, так можна відпочити від реалій нашого життя.”
Втратила слух і ніхто точно не знає причину
Окрім того, що у Ірини була часткова втрата зору, в 2018 році вона ще й втратила слух. Лікарі не мають остаточного рішення чому це сталось.
“Лікарі вважають, що причиною могла стати хвороба. Моя мама на ранніх термінах вагітності захворіла на краснуху. Саме краснуха стала причиною ускладнень з зором. Можливо, через те що очі поєднанні з вухами у людини, то втрата слуху трапилась зі мною вже в дорослому житті.
Особистий мій лайфхак – якщо хочу, щось краще побачити, то відтягую окуляри від очей. Саме так покращується зображення”.
Дівчина розповіла, як орієнтується в темряві в незнайомому просторі. Вона не соромиться себе, не соромиться своїх проблем. На цю тему дуже багато жартує.
“Якщо я знаходжусь вдома в темряві, головне, щоб це було знайоме мені приміщення. Звичайно, я пристосовуюсь до кімнати, до планування будинку, тому розумію як треба пересуватись. Іду напомацки, головне нікуди не врізатись. А по вулиці пересуваюсь з ліхтариком, аби я ніде не перечепилась, не впала. Стукнутись об щось або впасти, то в мене виходить просто прекрасно”.
Попри те що Ірина людина з особливими потребами, вона закінчила звичайний дошкільний заклад, школу, ВИШ, нині ще й працює. Красноградці теж не лишались осторонь проблем дівчини. В місті проводили заходи, де збирали кошти на її лікування. Гроші з продажу білетів на “КВК” та “Джентльмен міста” прямо на сцені після закінчення заходу їй передавали на відновлення слуху. Але дівчина і сама бере участь в благодійних заходах. Торік вона читала свої вірші та таким чином збирала гроші для хлопців з 92-го батальйону.
“Пишу вірші через порівняння, метафори, почуття”
Ірина почала писати вірші в п'ятирічному віці. Це були коротенькі вірші про Новий рік, дитинство, маму.
“Леся Українка, Тарас Шевченко – поети, яких легко читати. Так і я почала писати. Пишу вірші через порівняння, метафори, почуття. Найбільшу роботу написала в 20 років. Це поема “Абормотія”. Вона присвячена першому місцю роботи в АТБ. Описую їх відношення до мене, колектив, адміністрацію. Все це морально мене знищувало”.
В Instagram підписана як Ірина Полтергейст. На питання чому саме так Ірина з усмішкою пояснює:
“Я, як та фурія, як наче той ураган. Де з'являюсь – там кіпіш. Але якщо полтергейстам не робити поганого, то і вони не будуть робити поганого, тому я добра людина”.
Ірина сміється, що поки поет голодний – поки і творить. Каже, найкращі вірші виходять після розбитого кохання.
А ще дівчина багато розповідає і знімає відеоблогів про людей, які нічого не чують і користуються кохлеарними імплантами.
“Чую я за допомогою кохлеарних імплантів. Тому, зараз, створюю відеоролики в своєму напрямку, бо таких людей як я дуже багато в країні. Такі відео дуже потрібні батькам тому, що саме їм пояснюю через себе, які проблеми мають діти з такими вадами аби дорослі детальніше розуміли і відчували своїх діток. Частіше розповідаю, що чую, як чую, бо діти цього розказати не зможуть.
Моє улюблене відео, де через порівняння показую як чує конкретний звук людина з нормальним слухом і як чує цей звук людина через кохлеарні імпланти. Накладала різні звукові ефекти. Також мені допомагають люди з різних куточків країни. Звертаюсь до них та пояснюю, що потрібно. Вони ж знімають коротенькі відео, направляють мені і я вже монтую кінцевий результат з друзями”.
Київ, Дніпро, Полтава. Ще до війни Ірину запрошували на різні конференції з приводу слуху, де виступала як експерт.
“Це для мене честь. Я в таких ситуаціях відчуваю себе потрібною в той самий час, в тому самому місці”.
Участь в конференції.
Важко було нашій героїні на початку війни, але вона стримала всі свої думки і змогла себе опанувати аби далі жити і працювати.
“24 лютого я зібралась і просто йшла на роботу. Не розуміла куди люди біжать, що трапилось. В думках не було прозорості, бо мені саме тоді сказали - почалась війна. В голові не вкладається це, я не розуміла, чи точно війна, чи це якісь жарти. Так само як і інші люди я просто не хотіла в це вірити.
Паніки в мене не було просто люди панікували і це мене дуже напружувало, тому поїхала до матері в село Копанки. Вже там зрозуміла, як тиша і спокій стали моїм психічним порятунком на декілька місяців”.
Поділилась дівчина і своїми мріями:
“Як звичайна людина, маю звичайні мрії. Хочу бути мамою двох дітей, хочу бути дружиною. Бачу себе в майбутньому на більш престижній роботі. Хочу бути відомим відеоблогером. Я маю право мріяти і маю право на здійснення своїх мрій”.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
