“Перемогу не всі відчують. Тільки ті, хто душею та серцем за волю та Україну”, – каже Юлія Сачко. Вона – бойова медикиня, правнучка Василя Доскочинського, який служив в загоні Степана Бандери та був розстріляний за свою діяльність. Разом із чоловіком та сином жінка служила на фронті і через обставини зараз вдома біля менших дітей.
Хто така Юлія Сачко?
– Ви вважаєте себе сильною?
– 50/50… я все ж таки жінка. Звичайно, що є такі моменти в житті, де треба взяти всю міць на себе і показати, хто є хто. Але після такого емоційно важко на душі, бо я жінка. 5 хвилин тому була така войовнича, а тут сидиш в куточку нюні розпускаєш.
Юлія Сачко
– Що для вас значить бути українкою?
– Я народилась в Україні і вся моя рідня теж українці до мозку костей. В мені тече кров прадіда Василя Андрійовича Доскочинського. Він – виходець із західної України. У 1937 році його розстріляли разом із однодумцями – учасниками української повстанської контрреволюційної організації, загону Степана Бандери. Я пишаюсь ним. Бабуся ніколи про свого свекра не розповідала, бо він був ворогом народу. ЇЇ сім’я пережила страшні цькування та приниження. Коли почалась АТО, бабуся рідненька моя сказала, що то тільки початок, кінець не скоро. Тож я, праонуця, з гордістю розповідаю про свого Героя.
Василь Андрійович Доскочинський
– Хто або що вас надихає?
– Надихає завжди мене думка про перемогу. Тому я завжди на позитиві. Сумки хлопцям збираю, щось готую, заморожую, щоб потім теж передати іншим побратимам. Комусь смаколики, комусь каву. Завжди спілкуюсь з бійцями друзями, бо знаю, що всім потрібна допомога.
– Про що мрієте?
– Мрію про перемогу. Я дуже хочу, щоб усі чоловіки та жінки повернулись з тієї клятої війни. Мрію, щоб мій коханий чоловік Вовчик та ріднесенький син Сергій були поруч.
– Що б ви порадили українським жінкам?
– Усім жінкам нашим раджу вмикати усі клітини мозку і залишатись поруч зі своїми чоловіками до останнього. Скільки таких сімей розійшлись, коли хлопці відправивши свою дружину з дітьми за кордон там знаходили собі інших. Країні потрібна допомога жінок. Потрібна повага до своїх захисників. Щоб наче янголи крилами своїми огортали їх, даруючи любов, тепло і ласку.
– Як змінились ваші пріоритети після початку великої війни?
– Пріоритети змінились на 180 градусів. І стосовно дітей, і щодо людей, роботи, дому. Війна все і всіх розставила по своїх місцях.
– Що б ви зараз сказали собі рік тому?
– Немає ніякої різниці коли, чи рік тому, чи сьогодні - я знаю, що зробила б так само. Сьогодні я вдома, але, якщо, не дай Боже до нас прорвуться, я без вагань одягну форму і знов піду на захист своєї родини, на захист своєї землі.
Юлія разом зі своїми побратимами
Я відчувала, що Україну чекає велика війна
“Я все розуміла і відчувала біду. І не 2022 році, а ще 2019 році знала наперед, що країна буде в страшній біді. Особливо коли в Харкові пройшов День революції гідності та свободи, не лишилось жодних сумнівів. Навіть коли чоловік приєднався до АТО в 2017 році і бачив, як стягується військова техніка, розумів то на довго і не на один рік”, – каже Юлія.
Ні у неї, ні в кого з членів її родини не було думки виїжджати з країни, коли почалось повномасштабне вторгнення. Єдине, про що Юлія думала – як і що робити далі аби допомогти країні і захисникам. Вона почала дивитись різні навчальні відео з військової тактичної медицини. З часів АТО і бувши волонтером, жінка вже знала від чого хлопці найчастіше помирали і які основні причини не загоєння ран.
“24 лютого зранку зібралась на вахту на роботу. Працюю кухарем в “НафтоГАЗ” за 300 км від дому. Розбудила чоловіка і сказала, що все почалось. Хвилювалась за все і всіх. Поховала всі документи сина, знаючи, що піде на захист Батьківщини добровільно. Дуже просила вдома без мене ніяке рішення не приймати. Чоловіка Володимира вже чекав автобус з бійцями на виїзд”.
25 лютого поблизу місця, де працює Юлія стався приліт, тому всю вахту екстрено евакуювали. Дорогою додому жінка дізналась, що 18-річний син Сергій кілька разів бігав до військкомату та просився до лав ЗСУ. Врешті-решт він умовив батька разом з ним залишитись хоча б в силах територіальної оборони Краснограда. Юля ж, повернувшись додому, лишила двох молодших синів на батьків чоловіка та ввечері з усіма необхідними речами вже була на блок-пості ТРО в бригаді разом з рідними.
Юлія, чоловік Володимир, син Сергій
Війна змінила жінку
Юлії – 38. Вона була на фронті в самому пеклі, пережила смерть побратимів, поранення сина. Та каже, що в душі так і залишилась сентиментальною дівчинкою, стала м’якше відноситись до всього. Без причини може розплакатись. Але після всього пройденого та прожитого стала іншою.
“Сьогодні я інша. Змінилися всі пріоритети. Я багато з ким перестала спілкуватись. Хто я зараз? Насамперед я мама, бо діти дуже сумували поки була на передовій, а вже потім я жінка-захисниця. Хоча, дуже важко, думками я ще там. На роботі я трохи відволікаюсь. А от коли вдома, то думаю – тиждень-два і я б повернулася до побратимів”.
Юля разом з чоловіком Володимиром пробули на фронті рік і три місяці. Визнають, за цей час багато пропустили в вихованні молодших синів. Вони все балували дітей смаколиками та різними подарунками, щоб ті не сердились на них, але ж це не замінить присутність батьків.
“Думками я там, зі своїми побратимами, зі своїм медпунктом кожен день на зв’язку. От навіть вчора о пів на першу ночі мені дзвонив боєць Максим Сорокін, якого ми лікували. Потім він списався по хворобі. Так от і він говорить про те, що хочеться назад, хоче до братів на фронт, і я його розумію, як ніхто інший. Бо ми там вже так звикли один до одного, наче одна сім’я.” - розповідає героїня.
Юлія Сачко
Робота в польовому шпиталі
“1 серпня 2022 року все наше Красноградське ТРО 121 батальйон відправили на передову. Мені прийшло розпорядження на навчання спочатку в Дніпро, а потім до Тернополя. Три тижні я пробула там і не знаходила собі місця, бо мої чоловіки були під обстрілами.
Навчання, не так теорія, як практика фізично давалась важко. І бігали, і повзали нижче трави, і здавали нормативи, і, як щось не так одразу били по касках. Було дуже важко, кожен день в думках писала рапорт на відрахування. Потім згадувала, що я ж сама прийшла і дала присягу Батьківщині. Мене ж на навчання обрали одну серед усіх. Я проявила себе, добре спрацювала і, отримавши сертифікат, відправилась до своїх в Черкаську Лозову”.
На позиціях Юлію одразу поставили разом з чоловіком. Потім приїхав комбат, аргументуючи тим, що жінкам там не місце, відправив її працювати до польового шпиталю. Каже, її це так тоді образило і як жінку і як бойового медика, бо саме від неї ж залежало життя пораненого, від її допомоги.
“Я дзвонила нашому головному бригадному начмеду, просила повернення на позицію. Але він мене заспокоїв і сказав: “Ми тебе одну обрали і направили на навчання для того, щоб ти допомогла не одному бійцю, а одразу 30-ти”.
Після цих слів Юлія пригадала евакуаційні навчання і все, що вчила по військовій тактичній медицині і почала передавати свої знання побратимам. Так, з середини вересня 2022-го і по травень 2023-го вона працювала в шпиталі. 5 грудня 2022 року нагороджена орденом “Сила жінок”.
Орден Юлії "Сила жінок"
Перша евакуація і відразу поранений син
“Навіть не хочеться пригадувати. То була моя перша евакуація поранених. Трапилось це на Донеччині біля Курдюмівки. Нас було дві бригади, а як не стало нашого начмеда і водія – об’єдналися в одну. Працювали ми цілодобово. По рації передали: “Позиція Град! Три трьохсотих, два двосотих”.
За дві секунди ми вже були зібрані на виїзд. Тимчасово виконуючий обов’язки начмеда поїхав попереду, ми позаду. По рації, щось передали, але я не розчула. Як з’ясувалося один з 300-х був мій син Сергій та мені про це ніхто не сказав. Ми приїхали, надаємо допомогу двом пораненим, а третього – нема і нема. Він сидів в машині, не хотів виходити. Сказав командувачу: “Я не вийду, бо там моя мама. Сварити буде.” Але вийшов. Дивлюсь, стрибає на одній нозі, посміхається, кричить: “Мамо, я 300-ий!” А я у відповідь: “Молодець! Головне, що говорити можеш!”
Повезли поранених та загиблих в стоп-пункт. Там з’ясувалося, що поранення тяжке. Дзвонить телефон, дивлюсь Світлана Кривенко. Розумію, що в Краснограді вже знають про сина, а вдома дідусь наш після інсульту, треба, якось сказати про онука. Я взяла себе в руки і подзвонила, все розповіла, аби не засмучувався”.
Сергію в січні зробили операцію. Потім ще у квітні на руці, бо спочатку не всі уламки вийняли і вони пішли “гуляти по руці” та пошкодили нерви зап'ястка. Після наскрізного поранення рука зовсім не розкривалась. Для родини Сергій герой, його нагородили відзнакою Міноборони медаллю “За поранення”.
Сергія медаль "За поранення"
Перемога дається Україні великою ціною життів
“Всі на полі бою рівні. Іноді під емоціями такої роботи, присівши, розумієш, що обстріли тільки вщухли, а ти навіть цього і не помітила. Від ударів, як діти малі ховались. Пробирали сльози, але цього ніколи і ніхто не бачив. Там ми повинні бути сильними і відважними. Стимулювала віра в перемогу і те, що всі повернуться додому живими. Треба зробити все можливе і неможливе, аби Україна була вільна! Багато хто не розуміє і досі, що у нас повномасштабна війна”.
Евакуація.
Згадує, як уже працюючи у звільненому місті, до неї підійшла бабуся з оладками, бо нічого в неї нема їсти, і сказала: “Дітки, тільки не покидайте нас більше! Прошу вас!”. Юля розуміє, що ця жінка бачила, що таке “руській мір”, який це біль і жах, тому більше такого не хоче.
Перемогу бойова медикиня чекає з нетерпіння, але розуміє, як важко вона дається, скільки втрат несе із собою, болю та жалю.
“Я відчувала наступ, так само я відчуваю перемогу. Не можу пояснити ці відчуття, але знаю, що зовсім скоро ми вип'ємо за перемогу. Може навіть і восени. Як кажуть наші красноградці - “заробітчани повернуться додому”. Неприємно, що про нас бійців саме так думають, бо ми там мільйони заробляємо. Наче і хороші люди, а поза очима бруд виливають. Тож перемогу не всі відчують, тільки ті хто душею та серцем за волю за суверенність, за Україну! Вірю, що суспільство стане більш дружнім. Хоча і евакуація та прийняття до себе людей ВПО, і допомога Херсону - вже показали добро людства”.
Юля каже, що зараз все в руках жінки. Адже чоловіки захищають країну на фронті, тому не можуть повноцінно забезпечити життя своїх сімей.
“Жінка вдома будує майбутнє: і на роботі, і на городі, і займається вихованням дітей, і волонтерить, і готує сухі борщі для бійців, і шиє одяг для бійців, і в’яже маскувальні сітки, нашлемники та кікімори, донатить на різне аби полегшити службу захисників. А ще заспокоює телефоном чоловіка, чи сина, чи брата, чи батька, огортає своїми теплими словами з ніг до голови підтримуючи в важку хвилину. Жінка відбудовує і будує. Ось така її роль. Ось таке її сьогодення”.
Юлія разом з синами Сергієм, Микитою та Леонідом.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
