“Діти – це щастя. Люди, які мають сумніви чи бояться брати дітей з інтернатів, роблять велику помилку думаючи, що це діти чужі чи діти з якимись вадами”, – так вважає 46-річна Світлана Скрипник. Вона – 12 дітей, з яких тільки одна дочка рідна, а всі інші – прийомні, але теж невід'ємна частина їх великої родини. На Красноградщині є дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї. Ці родини вирішили забрати покинутих дітей до себе в дім, дати їм любов і ласку, якої вони не знали.
Ми поговорили із керівницею соціальної роботи комунального закладу Красноградського Центру Соціальних Служб Світланою Силіною та трьома родинами, щоб дізнатись, як же вони забирають діток до себе, чи простий це шлях та як взагалі живуть такою великою родиною в одному домі.
Як дитина потрапляє в прийомну сім'ю чи будинок сімейного типу
Існує два поняття прийомна сім'я (ПС) та дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). Різниця в тому, що спочатку батьки можуть створити саме прийомну сім'ю та взяти до себе на виховання двох-трьох дітей. Вже після того, як пройде певний період створюються дитячі будинки сімейного типу, де можуть проживати 10-11 дітей.
“Коли створюються такі сім'ї, потрібно пройти довгу процедуру. Спочатку батьки подають документи, і ми проводимо з ними дві співбесіди. Вони повинні для себе розуміти, що назад шляху вже немає. Сьогодні взяв дітей, а завтра віддав – такого не буде, бо це долі маленьких людей, яких вже колись залишили батьки. Дитина довіряє нам, як державним організаціям”, – пояснила керівниця соціальної роботи комунального закладу Красноградського Центру Соціальних Служб Світлана Силіна.
Після співбесід та перевірки документів соціальна служба виїжджає додому до прийомних батьків, щоб подивитися наскільки умови підходять для дітей.
“Іноді служба зіштовхувалась с поганими умовами проживання: одна кімната, флігель, та відсутність умов гігієни – і це не є дуже добре. Коли наша служба розуміє, що всі умови для проживання дитини є, сім’ї відправляються до Харкова, де проходять недільні курси. І лише після цього вони отримують відповідну довідку про проходження навчання та рекомендації щодо морального та фізичного стану самих батьків. Вони проходять дуже серйозні тренінги, з ними працюють кваліфіковані спеціалісти. Може бути і таке, що ми рекомендуємо конкретну сім’ю, а після проходження курсів спеціалісти можуть написати “Не рекомендовано”.
Різні кандидати з багатьох районів взаємодіють між собою, спостерігають за сім’ями, які подали заявки на прийом дітей. За чотири дні проходження тестування спеціалісти виявляють недоліки в поведінці батьків, і тільки вони вирішують, кому надати рекомендацію.
Після цього починається головний етап взаємодії дитини з прийомними батьками. Спеціалісти шукають дітей по різних закладах та інтернатах. Вже після цього відбувається знайомство майбутньої родини. Дитина ж має надати свою згоду на проживання в сім'ї.
“Треба враховувати і моральний стан дитини, яка багато років проживала в своєму середовищі, де все було знайомим, а тепер їде, фактично, в нікуди. Перший місяць для родини найважчий. Дитина пристосовується до традицій та звичаїв сім’ї, способу життя. Цей процес може затягнутися і на рік, а то і більше. Але, якщо батьки з любов’ю та терпляче переносять ці випробовування, вони споріднюються з дитиною”, – пояснила Світлана Силіна.
Після адаптації запускається процес соціалізації дитини. Вона знайомиться з місцевими мешканцями, починає розуміти, що речі в сім'ї діляться на всіх, як і любов батьків.
“Діти починають говори ти про те, що вони не знали, як це проводити час з батьками, як це їздити з батьками кудись чи стрибати на батутах. Був випадок, коли діти були шоковані тим, що батьки взяли їх в ліс збирати гриби. Дитина як чистий аркуш паперу – кожна емоція чи подія поступово заповнює їх. Часто дітки дивуються, коли батьки говорять їм “Добраніч” чи “Добрий ранок”, цілують. Дуже важливо дітей заохочувати. Наприклад, якщо дітлахи щось намалювали, обов’язково цей малюнок треба поставити в раму чи повісити на стіну та захоплюватися. І саме так можна зрозуміти, наскільки комфортно дитині в цій сім’ї”, – додала вона.
Сім'я Скрипників – 49-річний Андрій та 46-річна Світлана
Мають власну доньку – 25-річну Анну. А також 11 прийомних дітей – 5-річний Сашко, 10-річні Єгор, Максим, Михайло, 13-річний Роман, 15-річні Сніжана та Юрій, 16-річні Вероніка та Аліса, 18-річна Анастасія, 21-річна Валерія.
Сім'я СкрипниківФото: з особистого архіву героїв матеріалу
Сім’я давно мріяла про благочинність та допомогу дітям-сиротам та дітям з вразливих сімей. Саме тому кілька років виношували цю думку та готувались до серйозного кроку. Бо всі шляхи вели до цього.
Процес прийому дітей був дуже кропіткий. Спочатку подавалась заява до соціальної служби на узгодження. Збирали довідки, медогляди. Проходили школу батьківства в Харкові, яку треба оновлювати кожні два роки. Але під час локдауну та воєнного стану вчителів привозять до Краснограда, щоб не залишати дітей на довгий час без дорослих”, – говорять батьки.
Світлана з великим задоволенням розповідає про щоденний графік родини: прокинулись, вмились, поснідали, взялись за уроки чи за домашню роботу і так щодня, бо кожен має своє завдання.
Будинок в якому проживає вся сім’я – двоповерховий і має всі відповідні умови для такої великої кількості дітей. Вони сплять та навчають кожен в своїй кімнаті, а проводять час разом – в загальній.
Сім’ї допомагає, як соціальна служба, так і голова Піщанської сільради, де проживає родина. З самого початку, як тільки Скрипники створювали будинок сімейного типу із покупкою самого дому їм дуже допоміг Євгеній Третяков. Також дав кошти на меблі, іграшки, одяг. Окрім цього отримують вони допомогу і від місцевих мешканців та благодійних організацій. Виплати від держави находять регулярно, але їх вистачає лише на одяг і їжу. Утримувати будинок Андрію та Світлані дуже важко, особливо оплачувати комунальні послуги.
“Діти – це щастя. Люди, які мають сумніви чи бояться брати дітей з інтернатів, роблять велику помилку думаючи, що це діти чужі чи діти з якимись вадами. Чужа дитина перші два-три дні. А далі вона вже рідна, вона вже своя кровиночка. Дуже хочеться, щоб такі державні заклади, як інтернати – закрились назавжди і, щоб діти ніколи не були без сімей, щоб у кожній дитини була родина”, – каже Світлана.
Сім'я Дербушових – 59-річний Віктор та 45-річна Олена
Сім'я Дербушових Фото: з архіву героїв матеріалу
Мають власну доньку – 24-річну Вікторію. А також 14 прийомних дітей – сестра та брат 26-річна Юлія і 23-річний Сашко, 25-річний Вячеслав, 24-річний Михайло, 22-річна Світлана, 20-річний Станіслав, 19-річна Анжеліка, 17-річний Віталій, 15-річна Христина, 13-річна Вікторія, 10-річні Софія, Вікторі і Софія, 7-річна Поліна.
Дербушови прийомна родина уже багато років. Пішло це від Олени. Їй мама Віра ще в дитинстві розповідала випадок, як сусідська дитина просила: “Забери мене тітонько в свою сім’ю, я буду тебе мамою називати”. Ця фраза закарбувалась в жіночій пам'яті. А ще вона ходила в церкву та зверталась з питанням до Бога, як їй правильно зробити.
“Прийшла до Господа і в молитві спитала, ким він мене бачить, як би я змогла і прославити, і послужити Всевишньому. І в молитві почула голос – діти сироти. Коли ще раз запитала Господа про своє покликання – в серце прийшов мир. Так зрозуміла, що маю робити добру справу. Коли ми почали цим всім займатись, Господь Благословляв нас. І коли взяли перших двох дітей, зрозуміли, що тепер не можна зупинятися. Так кожен рік брали по одній дитині. На сьогодні маємо вже 6 онуків”, – розповіла вона.
На початку для прийому дітей Олена з чоловіком проходили в Харкові навчання. Тепер такі заняття – кожні два роки. А ще бувають онлайн-зустрічі.
Держава надала родині двоповерховий будинок в Піщанці. Також отримали статус ДБСТ і відповідні виплати на дітей. Працювати на роботі не мають права, бо треба виховувати дітей. Гуманітарна допомога надається своєчасно. Суттєва поміч надходить і від благодійного фонду "Дорослі дітям" – робота цієї організації спрямована на допомогу саме будинкам сімейного типу. Отримали від Дніпровської благодійної організації генератор, а Красноградська Служба у справах Дітей надала буржуйку.
У сім'ї є чіткий розклад дня, де найраніше прокидається мама Олена – о шостій ранку, чи може і раніше, все залежить від того, який сніданок дітям готує.
- О 7:00 – прокидаються діти. Снідають та готуються до школи. Мама гарно зачісує дівчаток, заплітає коси. Ще обов'язковий ранковий ритуал – читання слова Божого.
- З 13:00 – родина починає збиратись на обід, який мама готує до цього близько трьох годин. Далі ще багато часу йде на виконання домашнього завдання з дітьми. Жінка поміж цим всім ще й порається на городі біля грядок.
- З 16:00 Олена починає готувати вечерю для родини. Потім є час, щоб побути разом із дітьми, грають в якісь ігри чи займаються виготовленням поробок.
- О 19:00 – сідає за стіл для спільної вечері. А потім готується до сну. Але перед цим сім'я обов'язково проводить читання Біблії.
- Вже о 21:00 всі вкладаються спати. Мама ж йде поратись на кухні. Потім молиться, читає Біблію і готується до сну.
Сім’я віруюча і до молитви привчають і дітей. Коли Дербушови знайомляться із дітьми, попереджають – читання Біблії та молитва є обов’язковими умовами їх спільного проживання.
Віктор розповідає, що дітлахи дуже швидко ростуть і їм потрібен і одяг, взуття. А ще – велосипеди, ролики та скейти. Також у дворі зовсім немає ніякого дитячого майданчика. Але найголовніше – це ремонт в будинку на другому поверсі. Тому всі небайдужі можуть долучитись до допомоги родині.
“Друзі, відкривайте свої серця для дітей. Вони потребують родини, потребують нашої підтримки, любові. А Господь на такі справи завжди Благословляє. І ви будете Благословенні, бо то є Божа справа”, – кажуть Віктор та Олена.
Сім’я Орєхових – 49-річний Сергій та 42-річна Тетяна
Прийомні діти – 11-річний Олег та 10-річна Софія.
Сім’я ОрєховихФото: з особистого архіву героїв матеріалу
В 2020 році під час пандемії, в один з вечорів, Сергій та Тетяна з села Іванівське, переглядали фільм про дітей, де показували їх тяжкі долі. Тоді у них і виникло питання: “А що можуть зробити особисто вони, щоб полегшити життя дітей?”.
Спочатку вони спробували усиновити хлопчика з району. Але, хоч його матір і позбавили батьківських прав, та дитина не мала ще ніякого офіційного статусу. А потім і взагалі сплив термін дійсності документів, які Тетяна збирала для всиновлення.
Але Орєхови не полишали свою ціль і повторно спробували усинови ти дитину в 2021 році. Вони знову зібрали всі документи та пройшли навчання в школі батьківства. Цього разу їм вдалось
Сергій має невеличке господарство. Дружина працює вчителем в Берестовеньківській філії Красноградського ліцею. Навчання проходить дистанційно, тож мама та тато встигають з дітьми все. Родина поки не планує рости. Тетяна вважає це дуже серйозним кроком, каже, що Олег і Софія вже для неї стали рідними дітками.
Орехови отримують виплати від держави. Також їм надходить гуманітарна допомога. Однак це робиться не в такій кількості, як мають дитячі будинки, бо вони прийомна сім'я.
“Людям потрібно нормально реагувати на такі сім’ї, як наша. Не цькувати нас, бо ми займаємось корисною благородною справою, бо дітям краще бути в прийомних сім’ях, ніж в інтернатах. І головне – не лякайтесь цих дітей, не тикайте пальцями на дітей. Говоріть про це вдома. Саме життєві обставини привели цих дітей до соцзакладів, вони коли народжувались не обирали собі таке життя. Давайте разом їм допомагати, чути, поважати і направляти”, – каже Тетяна.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
