День Збройних сил України — нині професійне свято і айтішників, і перукарів, і ветеринарів тощо. Всіх, хто став до лав ЗСУ, але в мирному житті мав фах не дотичний до військової справи.
Красноградець Олександр Зам’яткин з позивним М’ята за освітою вчитель молодших класів. Також він механік та працював в УкрБурГаз.
Мінометник, солдат 113 бригади 121 батальйону ТРО Олександр нещодавно відзначив 50-річчя. Ми поговорили з бійцем і запитали про його життєвий шлях, досвід, а також попросили коментар в побратима М’яти — колишнього учня Олександра.
Від вчителя до бурильника
А люде виростуть. Умруть
Ще незачатиє царята...
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
З цих рядків із вірша Тараса Шевченка починає нашу бесіду Олександр Сергійович. Вважає, що саме в них викарбувана історія України, як минула так і майбутня. До речі, колись Олександр хотів бути вчителем історії. Коли почав поглиблюватися в цю науку, зрозумів, що все важко і всі події штучно змінені — для кожного покоління своя історія, своя правда.
Однак це не стало на заваді мети вчителювати, хоча свого часу через непосидючий характер здавалось, то тільки мрії:
“В шкільні роки бешкетував дуже. Перелазив всі дерева, що росли по периметру школи. Коли бачив директора — ховався. Та попри все мені подобалось навчатись. Любив уроки праці та історії".
Згодом Олександр вступив в Красноградське педагогічне училище і став вчителем початкових класів.
"Наш кабінет №40, весь в акваріумах, був на третьому поверсі де гуртожиток. Потім, разом з цими рибками ми переїхали на перший поверх головного корпусу в кабінет №4".
Після Красноградського педагогічного училища Олександр Сергійович працює вчителем початкових класів у Піщанській школі та паралельно навчається в “Сковороді”.
Олександру подобалось вчителювати, був перший випуск, прекрасні емоції.
“Мої перші учні — чудові діти, розумнички. Я їх всіх любив і поважав кожного, як особистість. В кожному бачив майбутнє України, намагався розвивати особистісні якості. Вчив відповідати за свої вчинки, активно працювати на уроках — все це мало б вплинути на їх успіх в подальшому житті".
Олександр Зам'яткін вчитель початкових класів Піщанської школи
В цей період Олександр зустрічає майбутню дружину Вікторію. Бере шлюб, в пари народжується син Ілля. Тут доводиться покинути улюблену роботу задля добробуту власної родини.
"Коли зустрів Вікусю, я пішов зі освыти, бо треба було думати про сім’ю. На тодішню зарплату нічого було і купити. Виручив друг дитинства Олександр Білецький. Він запросив до себе в Красноградську типографію механіком. Коли отримав першу зарплатню, не повірив своїм очам. Приємно було тримати таку суму”.
Весільне фото Олександра та Вікторії Зам'яткіних
У 2005 році Олександр йде працювати бурильником. Паралельно здобуває другу вищу освіту в "Полтавській політехніці імені Юрія Кондратюка" за спеціальністю "прикладна механіка". Забігаючи наперед, ця освіта знадобилась, коли М'ята став за міномет.
"Коли я пішов працювати в УкрБурГаз здобув технічну освіту і став механіком з обслуговування та експлуатації газових промислів. Чудова, цікава робота. Серед Героїв, які віддали своє життя — 187 колег. Ще 485 нафтогазівців зазнали поранень".
Олександр Зам'яткін за робочим місцем
Військова кар’єра вчителя-механіка
З 2015 року Олександр став учасником АТО та ООС. Пригадує:
"Коли почалась АТО, я одягнув форму — і вперед на ворога. Потрапив до Нацгвардії. З усіх хлопців може третина вміла тримати автомат. Пригадую, вже кинули нас в Луганськ у посадку, а там багнюка, страшне місиво. Окопуватись було ніяк: ми ото так і лежали, по самі вуха заривалися. Є у мене легендарне фото, де я весь у бруді. Довгенько там були, вода — тільки питна. В один прекрасний день, бачу, «летить» КРАЗ до нас. Водій радісно викинув з машини бак зі старої пралки. Господи, скільки радощів у всіх було: ми ж тепер могли помитися нормально".
Фото зроблене на позиції. Луганщина
"Але, був момент, коли в мене страх оселився. Команда — "Вийти!". Руки тряслись, хвилини дві не міг патрон зарядити. У мене два БК і всі трассери - вони світяться вночі. Воно наче і добре, бо ми бачимо куди стріляємо. А для ворога пряма мішень. Коли приїхала 24 бригада, ми просили, щоб хоч чимось помінятися. А хлопці голодні там, от ми їм харчі, а вони нам зброю. Дякую хлопцям, вони нас тоді врятували, обміняли на патронні БК".
Так як Олександр Зам'яткін був учасником АТО, в 22-му йому одразу прийшла повістка. Доєднався до хлопців загону тероборони. Далі з побратимами з Краснограда вирушили на лінію фронту.
"Багато цікавого трапилось за цей час повномасштабної. Було навіть, коли сиджу в тумані і чую, що біля мене Вагнерівці швендяють туди-сюди. Я в них з автомата, ті присіли. З РПГ у відповідь, як дали... кажу собі, давай, Сашка, в кущі".
Однак пригоди та «кумедні» моменти на війні завжди йдуть пліч о пліч з горем.
"Найгірше почалось з жовтня цього року. Ці дні я запам'ятаю назавжди — зброї немає, я не міг захистити хлопців. День за днем, щосекунди, ворог нещадно бив по нам всім чим можна. А смерть найкращого ротного Цербера мене взагалі морально зламала. Бо він для мене і для всіх побратимів не просто людина — авторитет номер один. Прийнявши посаду командира стрілецької роти, взяв на себе велику відповідальність за життя особового складу. Сам він з Харківщини, але був приписаний до Красноградського РТЦК та СП, 121 батальйона 113 бригади Сил ТрО ЗСУ. Проявляв неабияку витримку і справжні командирські якості під час виконання бойових завдань безпосереднього на лінії зіткнення з ворогом. Нагороджений відзнакою Президента України Володимира Зеленського".
В нашій розмові виникає довга пауза. Далі Олександр продовжує:
"Що ці мої 50 років? Я і сам не знаю. Єдине, що скажу, війна — це бруд. Я не хочу, щоб наші діти, онуки воювали. Я не хочу війни. Я хочу миру".
Післямова
Тут, як годиться в статтях, має бути завершальне слово про героя нашого матеріалу, але нехай це слово скаже його побратим Олександр Попов, колишній учень Олександра Сергійовича:
- Багато часу пробули в важких умовах, в яких не кожен зміг би витримати. Але, М'ятний — спокійний розсудливий, інколи нудний, особливо, коли включає свого внутрішнього педагога. Завжди можна з ним поговорити на різні теми та будь про що, хоч і різниця у віці у нас з ним доволі чимала. Багато хто з хлопців з ним в добрих відносинах, звісно бували перепалки, але це все робочій процес, ми ж на війні.
Останнім часом М'ятний став для нас тилом, якщо можна так сказати (мінометником). Хоч і на відстані, але допомагав нам тримати стрій та оборону. Коли всі збирались, завжди питав про свою роботу — чи можна їм з хлопцями щось зробити краще, щоб нам було трохи спокійніше. На кшталт того, що ми очі мінометника, а він та сила, яка уражає противника на великій відстані, де ми не можемо його дістати.
На службі хлопці вперше дізналися, що М'ята був моїм вчителем з фізкультури в Красноградській школі №3. Ніхто не вірив, навіть сміялися, думали все вигадав. А я казав, що це доля. Пригадую, як Олександр Сергійович намагався зібрати нас невгамовних малявок. Пройшло багато часу і ми зустрілися на війні. Не така б мала бути зустріч. Просто, все як у кіно - спочатку вчив мене уму розуму, коли я був малим, тепер на війні пліч-о-пліч стоїмо. Тепер я його вчу, бо я бойовий медик підрозділу і мені доводиться вчити хлопців, аби знали та уміли зберегти життя.
Олександр Попов
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram, YouTube та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
