Сьогодні, 24 лютого 2024 року, всі Красноградці разом з усією країною згадують один з найстрашніших ранків у їхньому житті. Саме цього дня 2 роки тому росія безжалісно розпочала свій повномасштабний наступ на Україну. Літаки над Красноградом, люди, що в паніці біжать кудись і автівки, яких зроду в такій кількості тут не було.
Давайте перенесемося в той день і згадаємо, як починався ранок 24 лютого 2022 року в мешканців Краснограда та району.
Світлана Кривенко. Два роки героїчного спротиву українського народу
“24 лютого - найдовший день для кожного мешканця Красноградщини. Він найдовший для кожного українця, незалежно від того де він зустрів війну - в Харкові, Києві, Львові, на фронті чи у власному будинку, в дорозі, за кордоном. Спитайте і вам кожен скаже, що цей день, за відчуттям, ніколи не закінчувався.
В той день я була на роботі, а думками з матусею, сестрою, з сином та вагітною невісткою. Телефон розривався від дзвінків. Але на мене, на військову адміністрацію та наш район чекали важливіші справи - вистояти. Дякую кожному хто в той день став на захист громади, хто долучився до волонтерської справи і всіх підприємців, що допомогали нашому місту та району.
Вже десятий рік поспіль ми вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні та майже два роки, як ворог безжалісно порушив кордони Незалежної України. Війна триває та забирає життя справжніх патріотів, синів та дочок українського народу.
Бажаю, щоб ця страшна війна якнайшвидше скінчилась і на Алеї Пам’яті більше не з’являлися нові імена. Висловлюю щирі співчуття близьким загиблих. Дякую всім Захисникам за мужність, патріотизм і відвагу.
Нещодавно вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання, покладанням квітів та долучилися до Всесвітньої тихої акції «Янголи пам’яті», розвісивши паперових янголів на деревах. Янголи символізують душі загиблих борців за свободу та перемогу світла над темрявою”, - розповіла міський голова.
Світлана Кривенко міський голова.Фото: з архіву героїні матеріалу
Олександр Іванченко. Красноград став моїм другим домом
“Я з дружиною та сином на той момент були в Дергачах. Вночі 24 лютого почались вибухи і чутно було звуки пролітаючих літаків. Я сам військовий і на той момент тільки зняв гіпс з ноги, тому сидів вдома весь час. Зателефонував побратимам, вони підтвердили, що почалась війна. Поїхав до адміністрації в Дергачі і записався в самооборону. Почали з військовими патрулювати ночами - контролювали місто, пильнували, щоб не було мародерства. В одну з ночей патрулювання потрапили з хлопцями під обстріл. Дякуючи Богу поруч була яма перекрита великою плитою. Близько години я з 15 хлопцями просиділи в ній.
Коли я зібрався поїхати в ХОДА, саме в той день в неї влучила ракета, а Чернігівська на той момент вже була в окупації і там були мої батьки.
На початку березня вже нестерпно стало і я вивіз дружину з сином до західної України. Мене направили до Красноградської військової адміністрації де я призвався до армії. Дякую колегам та Наталії Швець за допомогу. Красноград став моїм другим домом.
В мірі своєї роботи зустрічаюсь з різними людьми. Але у них у всіх одне горе і до них я відношусь з повагою. На кожній селекторній я звертаюсь до своїх колег, щоб теж з повагою та розумінням відносились до емоціонального стану людей. У них одне горе на всіх - безжалісна війна.
З часом я перевіз родину в Красноград, але іноді повертаємось в Дергачі”, - говорить Олександр Іванченко.
Олександр Іванченко. Начальник відділу соціальної підтримки Красноградського РТЦК.Фото: з архіву героя матеріалу
Наталія Філатова. Я втратила рідних, але ще більше покохала Україну
“Нас 15 братів і сестер. Росли з самого пуп’янку разом. Дорослими підтримували зв’язок в телефонному режимі та в режимі відео дзвіночку.
Зазвичай я наніч вимикаю інтернет та звук на телефоні, але в ніч на 24 лютого все було ввімкнуто. Перед тим, 23 лютого я говорила зі своєю сестрою з Щебекіно, що в Білгородській області, вона майор ІІІ- рангу митної служби Щебекіно. В той час моя невістка Юлія мені весь час говорила, що буде війна, бо на кордоні військова техніка. Я питаю у своєї сестри чи не бачила вона техніки, вона відповідає, що не бачила. Питаю у чоловіка сестри чи не бачив він техніки військової на границі, на що він опустив очі, і каже:
- Натусю, можливо вони і стоять, але я нічого не бачу і не бачив.
Потім вони мені почали дзвонити і звинувачувати нас в тому, що то ми напали на них, не даємо їм спокійно жити, і що то ми самі себе ракетами обстрілюємо. І тут я зрозуміла, що я втратила рідних мені людей.
У мене почалась істерика. Зневіра. Я відправила доньку до брата. Сама вийшла на роботу. Мої сестрички, племінниці в Чернігові з новонародженою дитиночкою сиділи три місяці в підвалі. Збирали дощову воду, щоб попити та помити дитиночку. Сніг кип’ятили, щоб гарячої води попити. Там не було ні води, ні світла, ні тепла. Інша моя сестричка Світлана працювала в Чернігівській психіатричній лікарні, коли почалась окупація, їх всіх спустили в підвал. 15 днів вони там знаходилися разом з хворими без води і їжі. Люди там умирали, а вона все то бачила і все то пережила. Аж поки бригада Червоного хреста їх не звільнила. Так і пережила ті страшні дні. Дякую своїм рідним та друзям за підтримку та за те, що змогли підтримати мою доньку в важкі для неї часи.
А мої “родичі з росії” так само дзвонили мені зі звинуваченнями. Все розповідали, що тут одні нацисти і вони нас всіх тут повбивають. Говорити з ними, як і родичатись - немаю більше бажання. Я українка - живу в Україні. Тож 24 лютого стало моїм доленосним днем”, - ділиться з переживаннями Наталія Філатова.
Наталія Філатова разом з донькою Стефанією. Лікар-стоматолог Піщанської амбулаторії сімейної медицини.Фото: з архіву героїні матеріалу
Євген Грабко. Я допомагав нашим захисникам всім чим вважав за потрібне
“Спочатку я не повірив. Почав дзвонити своїм родичам у Харків. Потім дзвонив товаришам з якими служив в армії. Служили ми в 25 бригаді транспортної авіації Мелітополя. Вони підтвердили інформацію, і сказали, що виїхали з міста Щастя, бо воно вже під окупацією.
Йшов на роботу до КРЛ де працюю в реанімації. А в голові каша якась. Переживав за все - за рідних, друзів і за країну. Все не міг повірити в те, що в Україні війна. Я руки не опустив. Зібрався з думками, почав допомагати нашим військовим з територіальної оборони. Привозив їм ликі різні, ноші та смаколики.
Був випадок на початку війни. Їхав я зі зміни додому. На ДЕУ стояли військові, які патрулювали по місту. Підійшов, познайомився, хоча хлопці сприйняли нас трохи з тревогою. Вони самі з Куп’янську були, тож думали, що я їх хочу отруїти. Але все зрозуміли і я поїхав по всіх магазинах. Купив все необхідне для приготування борщу. Сестричка моя наварила і я їм відвіз, нагодував гарячим смачним красноградським борщем. Сусіди зібрали шкарпетки, смаколики та цигарки. Так і стали дружити і по сьогоднішній день товаришуємо”, - розказує Євген Грабко.
Євген Грабко. Працює в реанімації Красноградської районної лікарні.Фото: з архіву героя матеріалу
Назар Бондаренко. Я все уявляв, як з сокирою зустрічаю ворога
"В 2022 році мені було 12 років. В той день спокійно пішов до школи. І в класі почалась паніка. Почалась війна. Прийшов додому, заспокоївся. В думках почав уявляти, як їдуть по вулицях танки і я з військовими стою. Уявляв, як захищаю рідних від ворога з сокирою в руці.
Я займаюсь в школі козацького бойового танцю "БУЛАТ", тому планував відважно зустрітись з рашистами. Вся рідня наша лишилась в Краснограді. Ніхто не думав про виїзд. З бабусею та дідусем волонтеримо і завжди донатимо для ЗСУ.
У мене ще рибки є. Наразі маю до 30 акваріумів та 12 видів рибок.", - розповідає Назар.
Назар Бондаренко разом зі своїми рибками.Фото: з архіву героя матеріалу
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
