Ілона та Даяна народились і виросли в Краснограді в будинку по вулиці Благовіщенська, що неподалік Храму. Дівчатка проживали там разом з батьками – Анатолієм та Оленою, бабусею й дідусем. Завжди пригадують яскраве дитинство та веселу маму. Але 18 серпня для них все змінилось назавжди. Рано вранці в дім прилетіла російська ракета і вони залишились сиротами.
Батьки не думали про виїзд із Краснограда
24 лютого увірвалось в життя дівчат жахом війни, як і до всіх в нашій країні. Вони не розуміли, що робити, куди бігти і як на все реагувати. Багато хто з родичів пропонував переїхати до них в більш безпечні регіони країни, щодня вмовляли маму Олену забрати меншу доньку і виїхати до них. На це вона завжди відповідала, що не може покинути ані чоловіка, ані старшу доньку. Вирішили залишитися в Краснограді, звикати жити в умовах війни. Тим більше, що на той час старша донька Даяна майже рік працювала медсестрою у сімейного лікаря міста. Разом з татом Анатолієм вони були військовозобов’язані. Тому питання про виїзд повністю відійшло на другий план.
Даяна, Ілона і мама Олена
“За декілька місяців до трагедії мені наснився страшний сон. Було все темно в пилюці, в диму наче й сутінки, наче й ранок і я ходжу, шукаю вас і розумію, що тебе там немає. Так перелякалась уві сні, що вирішила розповісти тату, але розумію, що і його немає. Я прокинулась, зателефонувала мамі і кажу їй: “Мамо! Мені таке наснилось, що й не хочеться розповідати!” Розповіла їй про сон і почала вмовляти, щоб вона разом з Ілоною виїхали з країни. Та мама не погодилась, і більше ми цю тему не підіймали”, – згадує Даяна.
Найстрашніший серпень в житті дівчат
Родина жила в домі, купленому в 2005 році. Там пройшло все їх дитинство. З цим будинком пов’язано все їхнє життя – його стіни чули і гучний сміх, і тихі сльози.
“Моє дитинство з Ілоною в пам’яті лише в яскравих відтінках. Після смерті бабусі та дідуся так і залишилися жити в тому домі з батьками. Харизматична, весела мама своєю енергетикою завжди підіймала всім настрій, своїм вогником і теплотою тримала в тонусі батька. Останній з цікавих моментів нашого життя трапився 1 січня 2022 року. О шостій ранку мама присилає мені світлину. Двір розділений на дві частини невеличкою дерев’яною хвірткою. Так от, на цьому фото та сама хвіртка вся пошматована. Наш вівчарка Зевс дуже боїться феєрверків і від переляку через вибухи виламав хвіртку”, – розповідає Даяна.
Ілона та вівчарка Зевс
Ніч же на 18 серпня згадує з жахом і сльозами на очах. Каже, Ілона постійно нервувала і майже через кожні пів години телефонувала їй.
“Вона відчувала якийсь дискомфорт, її трясло, було відчуття тривоги, що щось станеться. Вона просила забрати її до себе, або відпустити до дядька. Ну от некомфортно їй було в ту ніч вдома. Та потім вона заспокоїлась і заснула о третій ночі. Ракета влучила в будинок в 03:45. Сестра розповіла мені, що вона почула гул, не одразу зрозуміла, що сталося, і навіть не змогла відкрити очі, так само як і поворухнутись. Десь з хвилину намагалась хоч якийсь звук подати, але все марно. Вона розуміла, що лежить на землі, на якихось брусках, наче закопана, а на ній щось важке, але м’яке. Вона почала звати маму, тата, а потім змогла поворухнутись.
На вибух та крики вибігли сусіди. Для того, щоб дістати її з-під завалів їм довелось виламати свій паркан – Ілону від ударної хвилі разом з стіною винесло аж на 20 метрів до них у двір. Розкидавши купу брухту вони побачили, що Ілону накрило диваном, на якому вона спала. Сусіди зраділи, що дитина жива, але не чіпали, бо не знали, які в неї пошкодження - чекали на швидку”, – розповіла старша сестра.
Світлина будинку до руйнування
Даяна пригадує, що в той ранок почула вибух, Почала дзвонити мамі, аби переконатися, чи все в них добре та вова слухавку довго не брала. Це було дивно, бо телефон завжди поруч з нею був, коли лягала спати. Потім почала дзвонити Ілоні. Через якусь кількість набраних, їй відповів якийсь чоловік. То був сусід, його голос вона не впізнала. Чоловік сказав, що сестра у них, мами нема, а в будинок влучила ракета. Дівчина чомусь подумала, що хтось перехопив розмову і залякує її. Зібравшись з думками ще раз передзвонила мамі. Відповіла сусідка, яка сказала те саме.
Вона не знала, що робити – на вулиці ж ніч, комендантська година, виходити не можна. Дзвонила в поліцію та вони почали ставити купу питань. Єдине, про що їх попросила - поїхати і перевірити. Дівчину ніщо не зупиняло, аби піти на допомогу своїм рідним. Вдягнула на себе перше, що попало під руку, вибігла так з під’їзду і побігла дорогою. Минувши кілька дворів, побачила чоловіка з ліхтариком. Він йшов до своєї автівки, але зупинився і почав світити їй під ноги.
“Я дуже просила його відвезти мене до батьківського будинку, а коли розповіла, про свою біду, він без єдиного заперечення рушив у вказаному напрямку. По дорозі я розгледіла на ньому форму ДСНС. Як потім я дізналась – це був Владислав Корінний. І як мені Всевишній послав саме його?! Ми приїхали, а там все в диму, в пилюці. Якісь люди ходять, наче зомбі. Дивлюсь – будинок сусіда, ще один будинок сусіда, а нашого будинку немає, лише голі ворота. Потім почула крик сестри. Ілона сіпалася, пручалася, а лікарі намагалися її заспокоїти, та все марно. Я попросила її зціпити зуби і терпіти, щоб їй дали знеболювальне. Дала їй зрозуміти, що я поруч і так сестричку госпіталізували до центральної лікарні.
Я пішла шукати маму. Розгледіла рятувальників, які щось шукали саме в місці, де влучила ракета. Я кричала, що матусю треба шукати тут де я стою. Один раз їм крикнула, другий раз, бо вона скоріш за все лежить там де її спальня. Та мене наче ніхто не чув. Я почала сама рити. До мене підійшов той самий Владислав Корінний, спитав: “Так це твій дім?”- а я відповіла: “Так! Це мій дім!” Коли він спитав, хто ще тут живе, я відповіла, що вдома була тільки мама і Ілона, тато був на роботі. Я почала набирати на мамин телефон, щоб хлопцям було легше знайти її, та вони сказали, щоб я відійшла і не заважала.
Я присіла на уламки біля дороги і трохи прийшла до тями, взяла себе в руки і почала телефонувати родичам. Мені хтось крикнув, що знайшовся телефон, і я зраділа, бо знала, що він лежав завжди поруч з мамою. Фельдшер віддав його мені і почав вести до машини швидкої. Він все мені розказував, що треба підписати якісь документи, та я розуміла, що просто забиває мені баки, аби я не бачила, що дістають батьків. Так, саме батьків. Як з’ясувалось, там був і тато, який приїхав з роботи додому на день раніше. Спочатку знайшли тата. Зрозуміло було, що основний удар пішов на голову, бо з носа, вуха та рота текла кров. Маму знайшли пізніше. На вигляд вона була ціла, вирок лікарів – асфіксія, задихнулась від пилу та під завалами будинку”, – каже зі сльозами на очах Даяна.
Зруйнований будинок.
Складна операція та довгий шлях реабілітації Ілони
Через декілька годин після трагедії, Ілону транспортували до Харківського травматологічного відділення 602-го району Салтівки. Старша сестра поїхала разом з нею взявши усі документи з собою та гроші, які дала подруга на перший час. Ілону в лікарні одразу поставили на витяжіння. А вже після ретельного огляду, 22 серпня провели операцію, яка була вкрай складною – рентген-знімок був не чіткий, спостерігались збої обладнання, бо постійні обстріли приходились саме на Салтівський та Олексіївський райони. На операційному столі під час операції, виявились дрібні уламки кісток. Тому поставили 4 металеві шпички і наклали гіпс від грудей до п’ят. Операція та ліки – все безкоштовно.
“Неймовірна кількість “прильотів” по району та лікарні мене доводили до істерики. Хоча Ілоночка лежала спокійно, в її очах не було жодного страху, таке, наче спіймала Дзен. Найпотужніші вибухи були вночі, тоді аж стіни ходуном ходили. Я підлітала і починала дітей, що лежали в нашій палаті, вивозити в коридор та лікарі мене заспокоювали і відправляли спати далі, бо вже звикли до вибухів”, – розповіла Даяна.
Ілона була абсолютно не мобільною. Через 5 днів після операції її виписали, бо знаходитись там було дуже небезпечно. Даяні довелось винаймати машину, а в ній розкласти усі сидіння аби лежачу сестру довезти додому, точніше в квартиру, де вона мешкає разом із майбутнім чоловіком. Ілона оселилась в окремій кімнаті, де їй було зручно і затишно. З часом їй стало краще. Зараз вже перейшла у 8 клас, про навчання не забувала навіть після операції.
“Звісно, було важко і зі здоров’ям і з навчанням Ілоночки. Бо я вставала дуже рано, щоб приготувати сніданок і нагодувати сестру. Потім збиралась на роботу. В обідню перерву бігла з центра на мікрорайон аби переодягнути підгузок, бо сестра ж в гіпсу. Нагодувати її. Потім знов бігла на роботу, а після роботи вечеря, сестра, чоловік – голова обертом йшла. Та ми справились. Коли вже зняли гіпс, стало легше і мені і Ілонці, вона вже могла самостійно рухатись. Сестра наразі чудово себе почуває і, навіть, тренується в спортивній секції з волейболу”.
Після того, як Ілону офіційно визнали сиротою, старша сестра Даяна Коваленко, якій зараз всього 22 роки, стала опікуном.
Будинок же дівчат взагалі не підлягає відбудові. У дворі та понад дорогою все заросло бур’яном, тільки паркан стоїть.
Зруйнований будинок родини
Як весь Красноград допомагав дівчатам
Перший збір грошей в соціальних мережах на картку Даяни організували військовий Денис Тарасов та Анжеліка Манучарян.
"Одразу долучилась моя подруга з сім’єю, рідня мого хлопця та вчителька Ілони. Гроші почали поступати на картку, а її заблокували, бо надходили без зупину. Потім з ПриватБанку зателефонували Анжеліці, з перевірками, що це за картка і чому надходять гроші. Пояснивши оператору всю ситуацію, вона просила розблокування, а їй відмовили. Вони вимагали, щоб власник картки надав їм усі особисті документи і висновок з лікарні, аби розблокувати картку.
Під час 40-хвилинного спілкування з оператором банку, у мене просто здали нерви, бо вони просили не тільки купу документів, а і фотопідтвердження померлих. Здавалось у мене просто земля з-під ніг пішла. В результаті домовилась про надання мінімуму інформації. Однак, все одно довелось бігати за головним лікарем, щоб зібрати всю необхідну документацію, аби гроші могли надходити і далі”, – із сумом пригадує дівчина про ті події.
Анжеліка Манучарян вийшла на представника благодійної допомоги від Олексія Арестовича та Марка Фейгіна. Вона таки змогла з ними домовитись і значну суму виділили на реабілітацію Ілони. Також надійшли гроші і від організації, де працював тато Ілони Анатолій. Красноградська міська рада не лишилась осторонь трагедії дівчат та не тільки надала грошову допомогу, а й пропонувала їм однокімнатну квартиру. Проблема була в тому що квартира однокімнатна, і знаходиться на 7 поверсі там не має мінімальних комунікацій. Очільниця міста обіцяла і подальшу допомогу в облаштуванні житла, та все ж після операції для дитини немає належних умов, але основна причина відмови від цієї квартири була в тому що це тимчасове соціальне житло, воно не перейде до власності дівчат. Даяна з хлопцем і так винаймають квартиру. Проте дівчата відмовились, бо на двох, а особливо для дівчини-підлітка, потрібна кожному своя кімната. Тож, з квартирою поки нічого не вирішено, все в підвішеному стані.
Скриншот з онлайн ефіру Олексія Орестовича та Марка Фейгіна про трагедію двох сестер
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
