Миколі та Олександрі Корбань на двох майже 200 років. Вони відсвяткували Благодатне весілля, разом вже 70 років. Мають двох дітей - Валерія і Зою, внуків та правнуків, яким уже по 20 років.
Микола Омелянович народився 30 грудня 1930 року в селі Ленінка, нині Зоряне. Після школи навчався на бджоляра у Мерефі, потім закінчив СовПарт школу та пішов служити в армію. Далі було ще навчання у Харківському сільськогосподарському інституті ім. Докучаєва, після чого працював головним агрономом у рідному селі.
Олександра Пилипівна народилась 28 жовтня 1930 року в селі Кирилівка. Це старе село. В 30-ті людей почало більшати і для нових сімей почали "нарізати" хутори - Широкий Яр, Світлий Яр, а наша героїня жила в Червоному Яру. Після закінчення школи вона вступила до Красноградської педагогічної школи. Далі закінчила Харківський педагогічний інститут ім. Григорія Сковороди та працювала вчителем математики.
Ми поспілкувались з парою, проглянули їх фотоальбоми та розповідаємо їх історію життя через фото, найяскравіші моменти, які Корбані прожили разом.
Перше фото
Перше фото Олександри Корбань
"Жила я на хуторі, а Красноград далеченько був. Звичайно ми до міста не виїжджали. Якщо щось купити потрібно було, то, хто їхав туди, тому давали список і людина скуплялась та й привозила. І як подивлюся, у Миколи дуже багато фотографій. Тільки народився, а вже сфотографували. І це ж в 30-ті роки. А спитайте чого? Бо жили близько до міста і часто їздили в центр. А моя перша фотографія у мене з'явилась в 1937 році. Коли мені було 7 років.
Якось в село приїхав фотограф. От йшов вулицею, заглядав у кожен двір, пропонував свої послуги. Люди, хто мали гроші, ті і зупиняли його. От і моя мама побачила того фотографа, погукала його. А сама ж нумо збирати нас дітей. І от в чому ми були, босоніж, брудні, бо в піску копирсалися, в травичці валялися. Посадила мати мене на стіл маленький, а сестрички стали біля мене та й сфотографували нас.
А морозиво я спробувала взагалі в 9 років. Приїхав до нас на хутір моторолер. Так ми тоді і спробували, що то таке - морозиво", - розповіла Олександра Пилипівна.
Навчання в Красноградській педагогічній школі
Навчання в Красноградській педагогічній школі
"Це фото взагалі має душевну історію. Як навчалася в Красноградській педагогічній школі, була дуже сором'язливою. Але навчалася на відмінно. А з математикою от не йшло і все. От викликає мене наш викладач Гаврюшенко Олександра Миколаївна до дошки. А я стою, щось під носа собі бурмочу тихенько, відповідаю. Ну підходить вона до мене ближче і говорить: "Олександра, що ти мимриш собі під носа? Ну що ти мимриш? Ти що, не вчила?" А я кажу: "Вчила, і люблю математику, просто боюся вас дуже".
Після цього Марія Миколаївна почала більше зі мною працювати, приділяти уваги. І по закінченню училища, в рекомендаційному листі до школи, відмітила з усієї групи тільки мене і мою подругу, як вчителів з математики.
І от, працюючи вже вчителем в Ленінській школі. Я і моя подруга жили у старенького дідуся. Отримували заробітну платню в 500 рублів. По 200 - ми віддавали за житло, а на руках залишалось по 300. Важко було тягнути і на харчування, і на одяг, і на взуття. А тут в магазин привезли новісінькі пальта по 800 рублів. Ну я спочатку подрузі віддала гроші вона купила, а потім ми збирали на моє пальто.
І от ми приїхали до Краснограда з колегами і пішли до фотосалону. Нам фотограф каже роздягатися, а ми ні, ми в своїх дорогих новеньких пальто хочемо сфотографуватися. Ото так я завдячую моєму викладачу Олександрі Миколаївні за те, що я тепер маю дорогий одяг, бо вже працюю", - з теплотою згадує жінка.
Микола Омелянович дуже любить дружину
Веселощі молоді
Микола Омелянович за весь час розмови разів п'ять повторював: "Вона і співає гарно. Вона і танцює красиво. Вона і готує смачно. І вчителька. І розумничка. Як вона обрала такого".
"Я ж нічогісінько не вмів. Тільки на гармоні грав. А вона мене обрала. В армії завжди збирались хлопцями на вихідних. Співати і танцювати я не вмів, а на гармоні грав так, аж ноги самі в танці йшли. Нас восьмеро таких дурних було. Один на гітарі, один диригент, двоє танцювали, троє співали і я. Могли отак годину цілу дуркувати. І так все професійно робили, наче з області ансамбль відомий приїхав", - жартував чоловік.
Одружились в 1953 році
"8 березня 1953 року мене, як молоду вчительку, посилають читати лекцію про жіночий день до села Красна Зоря. Був мороз, снігу дуже багато. І от коли я поверталась додому на бугрі між Ленінкою та Зорею на зустріч мені йдуть троє молодих людей: дівчину і двоє хлопців. Це були мій Микола його сестра і зять. Микола мене зачіпляє і говорить:"О! Це наша вчителька йде!" І починає залицятися. Бере сніжку і кидає в мене. Я починаю кидати у відповідь. І так сталося що вони всі троє на мене, а чоловік сестри мене ще й вмив снігом. Ми так сміялися. Настрій був хороший. І от Микола обізвався провести мене додому. Потім він став до мене ходити. Через деякий час привів мене знайомитись з мамою. І ось так ми з ним вже 70 років разом", - розповіла Олександра Корбань.
Вишита сорочка для сина
Син ВалерійФото: з архіву героїв матеріалу
"Це 1956 рік. Синочку Валерчику 1 рік, а на ньому вишита сорочка. Раніше в магазинах було багато матерії, але мало готового одягу, бо хто б його шив. Набрала я матерії, а як викроїти не знаю. Але я дізналась, що моєї колеги мама зможе викроїти мені сорочку. Тож я пішла до неї, все зробила, і так хотілося її вишити. Тож я взяла нитку з голкою і почала пригадувати, як вчила мене бабуся, Мотря Іванівна, "сикунцем". Зараз так називають вишивання "хрестиком". Тож на сорочці мого сина я вишила так званий узор сикунець", - поділилась Олександра Корбань.
Доня Зоя обожнювала свою бабусю
"Моя донька Зоя народилась у 1958 році. Слухняна дівчинка моя. Вона дуже любила свою бабусю Дашу. Завжди була біля неї. Все, що робить бабуся повторює і онуця. Дуже любила одяг бабусин та її хустини. І був такий жакет, який вона взагалі з себе не знімала. От одягається Дуся вийти на вулицю, а жакета нема. Вона шукає його по всій хаті, а жакета нема. Та можна ж було здогадатись де він. Звичайно на Зої. І не дивіться що на фотографії онуця босоніж, бо так раніше всі дітки по селу бігали – головне, що бабусин жакет на ній. І як вкриється ним, ну як королева ходила по саду, що низ аж по земличці тягався", - пригадала Олександра Корбань. Та показала ще фото, де донька була замотана у великий бабусин платок.
Діти ловили рибу підсакою
Валерій та Зоя Корбані ловлять рибу
"Синочок дістав сам десь довгу палку. Потім прив'язав до неї підсаку. Її теж сам зробив. Зірвав лози і з'єднав в круг. Прибігає до мене і каже: "Мамо, дай гардіну". А я дивлюсь на нього і кажу: "Та де ж я її візьму?". А він каже: "З вікна зніми і дай, бо треба на підсаку сітка, щоб рибу ловити". І я йому дала невеликий відріз тканини. Він нитками прив'язав до лози і змайстрував таку вудочку. Взяв в сараї макуху, як приманку для риб. Дав Зої відро і пішли вони на ставок рибалити. Такі ж вже серйозні, такі ж вже дорослі. От йдуть вони, а Микола з фотоапаратом за ними побіг. Валерчик наловив тоді карасиків маленьких, а сестричка їх у відро накидувала", - згадала жінка.
З гармошкою на велосипеді
Подружжя Корбанів на велосипеді
"Початок 60-х років. Після війни все починає зароджуватися. Люди в селах піднімають колгоспи. Будуються нові будинки, ферми, хати, різні заклади. І ніхто не казав, що важко або інше. А ми ж взагалі молоді, енергійні. І ніколи руки не опускалися. Нашого запалу вистачало на все і на всіх. Наче і діти малі, треба бути більш серйозними та більш уважними до всього, бо ми ж з дружиною не просто молодята, а вже батьки. Та якось так сталося, що веселилися ми і придумували таке, що потім цілий день сміялися і жартували один з одного.
От дружина мені каже: "Микола, забери мене на велосипеді з роботи". А у них в школі було, якесь свято, бо вона забрала мою гармошку туди. Ну я сиджу і думаю, щоб таке придумати, та так же ж красиво свою панночку забрати зі школи. Ну то і взяв прикріпив тачку до велосипеда, в тачку стілець поставив і поїхав за своєю дружиною до школи. Дочекався її. Виходить моя Пилипівна, стоїть на порозі і сміється. Ну, а вибору нема. Ну і сіла на свій трон, а я ж, як шофер особистий повіз через все село до дому", - розказав цікаву історію Микола Корбань.
Перша машина
Перша машина Корбанів
Микола Омелянович завжди ходив з фотоапаратом, який йому подарував дядько. Тож у родини дуже багато різних фотографій, зроблених на пам'ять, як історія життя. І на одній з них - "Запорожець", перша машина сім'ї.
"В нас були два велосипеди. У Миколи був звичайний, а мій такий був, що сусіди аж заглядалися. Чоловік купив два кошика. Причепив один на багажник, а інший - на руль. Ще він купив лічильник швидкості та гальмівні ручки для велосипеда. Тож я була найкрутіша на селі.
А потім ми виписали машину в колгоспі і чекали на неї декілька місяців. Микола вже сів за кермо автівки, а я ще до 70 років їздила на велосипеді. Не дуже я машину любила. Омелянович почав їздити по всій Україні. Завжди з дітьми. І була така традиція, як в область нову в'їжджають обов'язково фотографуються біля машини. От фотографував Валерчик сестричку з татом при в'їзді в Одесу", - каже жінка.
Літо в Чорноморському
Корбані в Чорноморську
"Тепер коли в нас є машина, то кожне літо їздили на море всією сім'єю. Кожен рік море дарувало нам нові сили, хороший настрій і заряджало новою енергією. От ми отримали лист від сестри Миколи з дозволом на в'їзд до себе в селище Чорноморське, бо воно було "закритим". На той час то було селище, а тепер це славнозвісне місто Чорноморськ. Ми одразу зібрались та й поїхали.
Вже коли розташувались по приїзді, одразу зібрались до моря. Дивлюсь, а там на березі всі спортсмени, всі такі заможні, і молоді і дорослі і кожен чимось займається. Та й думаю собі, щоб не відрізнятися від інших, вишикувала своїх і давай, робити гімнастику. Ми ж з села. На ставку у нас такого нема. А тут же ж треба, щоб все було красиво і по-городському. То так і з'явилась така фотографія у нас в альбомі", - жартує Олександра Корбань.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram, Instagram та Viber!
Там ми розказуємо про все, чим живуть Красноград та Сахновщина!
